Певна річ, вона мала на увазі торговців, а не Дріффілдів.
— Але як їм пощастило непомітно зникнути? — спитав я.
— Це всіх цікавить. Кажуть, їм допоміг лорд Джордж. Чи ж могли б вони перевезти свої речі на станцію, скажіть на милість, якби він не взяв їх у свій візок?
— А що каже лорд Джордж?
— Він каже, що знає про все це не більше марсіанина. В місті зчинився несусвітний галас, коли стало відомо, що Дріффілди втекли і не заплатили за квартиру. Я так сміялася! Лорд Джордж каже, що не мав ніякого уявлення про їхні грошові труднощі, і вдає, ніби здивований як і всі. Однак я не вірю жодному його слову. Ми всі знали про нього і про Розі ще до того, як вона вийшла заміж, і, між нами кажучи, я не певна, що після одруження у них все скінчилося. Кажуть, бачили, як вони разом прогулювалися у полі минулого літа, і він майже всі дні просиджував у них удома.
— А як дізналися про їхню втечу?
— У них була служниця, і вони відпустили її на ніч до матері, але попередили, щоб вона прийшла не пізніше восьмої години ранку. Але коли вона повернулася, то не змогла потрапити в дім. Вона стукала й дзвонила — відповіді ніякої. Тоді вона пішла до сусідів. Хазяйка порадила їй піти в поліцію. Разом з нею приходить сержант — стукає, дзвонить, але ніхто йому не відповідає. Потім він питає в дівчини, чи заплатили їй, а вона каже: «Ні, не заплатили за три місяці». Тоді він каже: «Вір моєму слову, вони просто-напросто втекли». А коли вони потрапили-таки в дім, то побачили, що Дріффілди забрали всі свої речі, всі книги — кажуть, Тед Дріффілд мав дуже багато книг.
— І відтоді нічого не чути про них?
— Нічого певного. Але через тиждень після їхнього зникнення дівчина одержала лист із Лондона, в якому нічого не було крім поштового переказу — рівно стільки, скільки їй належало! І я сказала б, що вони вчинили дуже порядно, виплативши бідолашній дівчині все до останнього пенні.
Всі ці вчинки Дріффілдів вразили мене далеко більше, ніж Мері-Енн. Я був дуже порядний юнак. Безсумнівно, читач помітив, що я приймав звичаї свого класу так, ніби вони були законами Природи. Хоч великі борги героїв прочитаних книг і здавалися мені романтичними, і я знав з літератури про кредиторів та лихварів, проте дотримувався погляду, що не платити дрібним торговцям підло. Я почував себе незручно, коли в моїй присутності заходила розмова про Дріффілдів, а коли згадували, що вони були моїми друзями, я відповідав: «Звідки ви взяли, я просто був з ними знайомий»; коли ж мене питали: «Це правда, що вони були страшенно вульгарні?», я відповідав: «Ну, знаєте, зрештою про них не скажеш, що вони Вер де Вер»[9]. Бідний містер Галловей ходив страшенно пригнічений.
— Звичайно, я не думав, що вони багаті, — казав він мені, — але, здавалося, в них вистачає на життя. Будинок був добре вмебльований, і піаніно в них було нове.
Мені ніколи не спадало на думку, що вони не заплатили за жодну річ. Вони ні в чому себе не обмежували. Але найбільше мене вразила їхня брехня. Я з ними часто зустрічався, і мені здавалося, що вони добре до мене ставляться. Вони завжди були такі гостинні. Ви не повірите, але коли ми прощалися востаннє, місіс Дріффілд запрошувала мене прийти наступного дня, а Дріффілд додав: «Завтра до чаю у нас гаряче печиво». І це в той час, коли все у них уже було спаковано нагорі, і вони того ж вечора останнім поїздом виїхали до Лондона!
— А що говорить про це лорд Джордж?
— Правду кажучи, мені не хотілось бачитися з ним після цього. Для мене це була добра наука. Є прислів’я про те, що буває, коли з кимось поведешся; і його, на мою думку, ніколи не слід забувати.
Я дотримувався тієї ж думки про лорда Джорджа і теж трохи нервував. Якщо він вирішив розповісти всім, що на різдво я майже щодня відвідував Дріффілдів, і якщо це дійде до дядька, неприємної розмови мені не минути. Дядько звинуватить мене в обмані, неправдивості, неслухняності, докорятиме тим, що я поводжуся не так, як годилося б джентльменові. Я добре знав його, і тому не мав жодного сумніву, що він цього так не залишить і що мені потім довго нагадуватимуть про мою провину. Я був би радий не зустрічатися з лордом Джорджем. Та одного дня ми зіткнулися з ним носом до носа на Хай-стріт.
— Алло, юначе! — вигукнув він, звертаючись до мене з тією зверхністю, яка допікала мене до живого. — Знову на канікули, га?
— Ви вгадали, — відповів я з нищівним, як мені здалося, сарказмом.
Та він тільки зареготав.
— Ви такий гострий, що зопалу можете порізатись об себе самого, — добродушно зауважив він. — Здається, не грати нам більше у віст. Оце вам приклад того, що буває, коли живеш невідповідно до своїх достатків. Я завжди кажу своїм хлопцям: якщо ви заробили фунт, а витратили дев’ятнадцять шилінгів і шість пенсів — ви багата людина. Якщо ж ви витратили двадцять шилінгів і шість пенсів — ви жебрак. Ощадно витрачайте пенси, юначе, а фунти самі себе будуть заощаджувати!
9