Тридцять років тому в літературних колах бог був дуже модний. Вірити вважалося хорошим тоном, і журналісти використовували Провидіння у художніх зворотах, щоб стилістично збалансувати речення; потім бог щезнув (якимсь чудернацьким чином: разом з крокетом і пивом), а його місце зайняв Пан. У сотнях романів його роздвоєні копита лишили свій відбиток на газонах англійських парків; поети бачили його в сутінках на лондонських пустирях, а літературні дами в Сарреї і Новій Англії — німфи індустріальної доби — потай втрачали свою невинність в його грубих обіймах. Але й Пан пішов собі геть, і його місце зараз заступила Краса. Люди знаходять її в словах, у рибі, в собаці, в денному світлі, в картині, у вчинках, у одязі. Когорти молодих жінок, кожна з яких написала по багатонадійному вправному роману, базікають про неї на всі лади: то алегоричним, то лукавим тоном, то зосереджено, то з чарівною недбалістю; а молоді люди, які недавно закінчили Оксфорд і досі купаються в промінні його слави, розповідаючи на сторінках щотижневих газет, що ми повинні думати про мистецтво, про життя, про всесвіт, з милою безпосередністю кидають це слово на свої густо списані сторінки. Боже, як вони його спаскудили! Ідеал має багато назв, але краса — лише одна з них. А може, весь оцей галас є лише крик відчаю тих, хто не може знайти свого місця у нашому героїчному світі машин? Може, їхня пристрасть до краси, цієї Маленької Неллі[11] нашого бентежного дня, — звичайна сентиментальність? Можливо, наступне покоління, більш пристосоване до життя, шукатиме натхнення не у втечі від дійсності, а в жадібному її сприйманні?
Не знаю, як інші, а я не можу довго споглядати красу. На мою думку, жоден поет не робив неправдивішої заяви, ніж Кітс, коли писав перший рядок свого «Ендіміона»[12]. Красивий твір одразу полонить своїми чарами, але мій розум швидко звільняється від їхнього впливу; я не вірю людям, які кажуть, що вони протягом годин можуть милуватися краєвидом чи картиною. Краса — це порив; вона така ж проста, як голод. Про неї справді нічого говорити. Вона — як пахощі троянди: ви можете тільки нюхати її. Ось чому критика мистецтва, — за винятком тієї, що нехтує красою і, тим самим, мистецтвом взагалі, — нудна. Найбільше, що може сказати критик відносно «Христового погребіння» Тіціана, мабуть, єдиної в світі картини, яка сповнена чистою красою, — це порадити піти й подивитися на неї. Все інше, що він може сказати, є історія, або біографія, або хтозна-що. Люди пов’язують з красою такі поняття як величність, людяність, доброта, любов, тому що сама краса не може задовольнити їх надовго. Краса досконала, а досконалість (така вже людська природа) привертає нашу увагу лиш на короткий час. Математик, який подивився «Федру» і спитав: «Qu’est-ce que ça prouve?»[13], не був такий дурний, як його вважали. Ніхто ніколи не міг пояснити, чому Дорійський храм у Пестумі красивіший, ніж, скажімо, склянка холодного пива, не висуваючи аргументів, що не мали нічого спільного з питанням про красу. Краса — це тупик. Вона — гірська вершина, сходження на яку нікуди не веде. Ось чому ми, зрештою, більше захоплюємось Ель Греко, ніж Тіціаном, незавершеними досягненнями Шекспіра, ніж завершеними успіхами Расіна. Про красу було написано багато. Краса — це те, що задовольняє естетичний інстинкт. Але хто прагне до задоволення? Тільки йолоп, який від добра шукає добра. Скажемо прямо: краса сама по собі нуднувата.
12