Але те, що критики писали про Едварда Дріффілда, було справжнє окозамилювання. Його видатною заслугою був не реалізм, який давав життя його творам, не краса, яка надихала їх, не графічні портрети моряків, не поетичні описи солончакових боліт, штормів, штилів і пташиних базарів — його заслугою була довговічність. Пошана до старості є однією з чудових рис людини, і, гадаю, можна сміливо твердити, що в жодній іншій країні ця людська риса не виявляється яскравіше. Пошана і любов, з якими інші народи ставляться до старості, завжди платонічні; наші ж — цілком практичні. Хто, крім англійця, прийде в Ковент-Гарден слухати літню безголосу примадонну? Хто, крім англійця, платитиме за те, щоб побачити танцюриста, який ледве переставляє ноги, і захоплено казатиме сусідові під час антракту: «Боже, сер, йому ж далеко за шістдесят!» Правда, порівняно з політичними діячами і письменниками такі митці ще зовсім юні. Я часто думаю, що jeune premier[14] повинен мати дуже лагідну вдачу, якщо він не відчуває гіркоти при згадці, що в сімдесят років йому доведеться закінчити свою кар’єру — тоді, коли громадський діяч і письменник будуть у самому розквіті сил. Людина, яка в сорок років починає займатися політикою, в сімдесятирічному віці стає державним діячем. Саме тоді, коли вона вважається вже надто старою, щоб бути чиновником, садівником чи суддею, їй надходить час керувати державою. Далебі, нічого дивного, що з давніх-давен старики втовкмачують молодим, ніби вони розумніші за молодь; перш ніж молоді зрозуміють, що це нісенітниця, вони самі старіють, і це дає їм право дурити інших. Крім того, кожна людина, якій пощастило побувати в товаристві політиканів, не могла не усвідомити, що управління нацією (як можна судити з наслідків) вимагає дуже невеликих розумових здібностей. Але чому письменників треба поважати тим більше, чим старішими вони стають, — на це питання я довго не знаходив відповіді. Раніш я думав: вихваляння письменників, котрі не спромоглися за двадцять років написати жодної цікавої книги, здебільшого зумовлюється тим фактом, що представники молодшого письменницького покоління, яким уже нічого побоюватися конкуренції старих, просто вважають за краще вихваляти їхні заслуги; до того ж усім давно відомо, що хвалити когось, чиє суперництво вас не лякає, — найкращий засіб дошкулити тому, чийого суперництва ви боїтесь. Після зрілих роздумів я прийшов до висновку, що єдине виправдання загальних оплесків, якими тішать похилого віку письменника, котрий прожив довше, ніж звичайно належить людині, полягає в тому, що інтелігентні люди у віці за тридцять років взагалі нічого не читають. В міру їхнього старіння книги, які вони читали в молоді роки, набувають романтичного ореолу, і з часом люди приписують письменнику, який їх написав, дедалі більше заслуг. Звичайно, письменник повинен писати й далі. Дуже погано, якщо він гадає, ніби досить написати один або два шедеври — він повинен спорудити для них п’єдестал із сорока або п’ятдесяти звичайних творів. А для цього потрібен час. Якщо його продукція не може полонити читачів красою, вона має приголомшити їх своєю вагою.
Коли вважати довголіття рівнозначним геніальності — а я дотримуюся саме такої думки, — мало кому в наш час пощастило так, як Едварду Дріффілду. В шістдесяті роки XIX ст. він був ще молодою людиною (на той час освічені люди ставилися до нього насторожено і не балували своєю увагою); і його становище в літературному світі було абияке; відомі критики лише стримано хвалили його, а в рецензіях молодих часом прозирала навіть зневага. Всі згоджувалися, що він талановитий, але нікому не спадало на думку назвати його одним з найславетніших представників англійської літератури. Та ось Дріффілд відсвяткував свої сімдесяті роковини. І тут в літературних колах поширилося замішання — як жмури по воді, коли з-за обрію наближається шквал. Всі враз побачили, що серед нас довгі роки живе великий письменник. В бібліотеках почали посилено питати його книги, сотні писак почали писати дослідження, статті і монографії — короткі й багатослівні, пристрасні й глибокодумні — про його романи. Твори Дріффілда друкувалися і повними збірками, і вибраними, вартістю і в шилінг, і у три з половиною, і п’ять шилінгів, і у гінею. Його стиль аналізували, його погляди вивчали, його техніку анатомували. Коли йому минуло сімдесят п’ять, всі погодилися на тому, що Едвард Дріффілд — геній. У вісімдесят він був оголошений патріархом англійської літератури, і це звання зберігалося за ним до самої смерті…