І хоч ці роздуми зайняли немало місця на папері, у мене в голові вони промайнули досить швидко. Спогади виникали безладно — спершу я. міг пригадати якийсь епізод, потім уривок розмови, котра відбулася раніше, — але для зручності читачів і з любові до точності я записав усе по порядку. Минуло стільки часу, але я добре пригадував, як виглядали люди і навіть суть того, про що вони говорили; ось тільки в що вони були вдягнені — я точно не пам’ятав. Сорок літ тому одяг, особливо жіночий, дуже відрізнявся від нинішнього, і якщо я пригадував його деталі, то лише тому, що значно пізніше бачив на картинах і фотографіях.
Я все ще перебував у полоні дозвільних спогадів, коли біля дому зупинилося таксі, пролунав дзвоник, і за хвилину почувся гучний голос Олроя Кіра, який говорив швейцару, що я йому призначив побачення. Він зайшов — великий, грубуватий і сильний. Його енергійність одразу зруйнувала слабку будівлю, яку я створив із давнього минулого, Наче буйний вітер березня, він приніс із собою агресивне й неминуче сучасне.
— Я саме зараз запитував себе, — признався я, — хто після Дріффілда успадкує звання патріарха англійської літератури. І ось ви прийшли, щоб відповісти на моє запитання.
Олрой Кір вибухнув веселим сміхом, але в його очах промайнула тінь підозри.
— Я гадаю — ніхто, — відповів він.
— А ви?
— О, любий друже, але ж мені нема й п’ятдесяти. Дайте мені прожити ще двадцять п’ять років, — знову засміявся він, уважно стежачи за виразом мого обличчя. — Я ніколи не знаю, коли ви жартуєте, а коли говорите серйозно, — мовив Рой, опускаючи очі. — Звичайно, часом мимоволі замислюєшся про майбутнє. Всі, хто зараз займає провідне становище, на якихось п’ятнадцять-двадцять років старіші за мене. Вони не житимуть вічно. А коли їх не стане, хто лишиться? Правда, є Олдос[15]; він набагато молодший за мене, але здоров’я у нього не дуже міцне. Якщо виключити випадок, тобто появу якого-небудь генія, що несподівано випливе і захопить чільне місце, я, справді, не бачу, чому б у найближчі двадцять-двадцять п’ять років мені не зайняти його самому. Треба лише наполегливо працювати і прожити довше за інших.
Коли Рой утопив своє важке тіло в одному з крісел моєї хазяйки, я запропонував йому віскі з содовою водою.
— Дякую, але я ніколи не п’ю до шостої години, — відмовився він. Потім глянув навколо себе. — У вас приємна квартира.
— Еге ж. Ви хотіли мене бачити?
— Мені хотілося поговорити з вами про запрошення місіс Дріффілд, По телефону це було б важко зробити. Справа в тому, що я маю намір написати біографію Дріффілда.
— О! Чому ж ви нічого не сказали мені минулого разу?
Я відчув симпатію до Роя. Отже я не помилився, коли подумав, що він не просто заради втіхи побути зі мною запросив мене на сніданок.
— Я ще не вирішив був остаточно. Місіс Дріффілд хоче, щоб я взявся за це, і ладна допомогти мені всім, чим зможе. Вона передає мені всі матеріали, які збирала протягом багатьох років. Це нелегка справа і, певна річ, мені хочеться виконати її якнайкраще. Але для цього доведеться багато попрацювати. Люди значно більше поважають того письменника, котрий час від часу пише щось серйозне. Мені довелося чимало попріти над своїми критичними працями, зиску з них не було ніякого, але вони допомогли мені завоювати авторитет, якого я ніколи не мав би без них.
— Я вважаю, що це дуже добрий план. Ви знали Дріффілда значно ближче, ніж будь-хто інший в останні двадцять років.
— Гадаю, що так. Але йому було вже за шістдесят, коли я з ним познайомився. Я написав йому, що дуже люблю його книги, і він запросив мене до себе. Однак я мало знаю про першу половину його життя. Місіс Дріффілд часто просила його розповідати про ці роки і дуже ретельно все записувала; потім є щоденники, які він час від часу вів. І, звичайно, багато сторінок його романів мають автобіографічний характер. Але є в його біографії чимало нез’ясованого. Я хочу написати щось на зразок книги про особисте життя письменника, з безліччю подробиць, які так приваблюють людей. Дати вичерпний аналіз його творчості, без пишномовних фраз і, хоч сповнений доброзичливості, але сумлінний і… витончений. Щоправда, доведеться добре попрацювати, та місіс Дріффілд здається, вважає, що я впораюся.