— Обов’язково впораєтесь, — зауважив я.
— А чому б і ні, — відповів Рой. — Я критик і письменник, отже маю певну літературну кваліфікацію. Але я сам нічого не вдію, поки кожен, хто може, не виявить бажання допомогти мені.
Картина почала прояснюватись. Та я постарався зберегти на обличчі незворушний вираз. Рой нахилився вперед.
— Минулого разу я питав вас, чи не збираєтесь ви самі писати що-небудь про Дріффілда, і ви відповіли, що ні. Це. напевно?
— Абсолютно.
— В такому разі, чи не погодилися б ви дати мені ваші матеріали?
— Друже милий, так у мене ж нічого немає.
— Ну, це вже ви говорите нісенітницю, — вигукнув Рой добродушним тоном лікаря, який намагається переконати дитину показати горло. — Коли він жив у Блекстейблі, ви, напевно, зустрічалися з ним досить часто.
— Тоді я був ще дитиною.
— Але ж ви не могли не відчути в ньому чогось незвичайного! Зрештою, не знайдеться, мабуть, людини, котра, побувши з Едвардом Дріффілдом хоч півгодини, не підпала б під вплив його виняткової індивідуальності. Це очевидно навіть шістнадцятирічному хлопцеві. А ви, напевно, були спостережливіший і чутливіший, ніж більшість хлопчиків вашого віку.
— Хотів би я знати, чи помітив би хтось його індивідуальність, коли б її не підтримувала слава? Невже ви гадаєте, що, поїхавши на курорт на заході Англії як звичайний бухгалтер містер Аткінс, котрий прибув на води, щоб підлікувати свою печінку, ви вразили б кого-небудь своєю особистістю?
— Мені здається, невдовзі вони усе ж таки збагнули б, що я не звичайний бухгалтер, — зауважив Рой з посмішкою, яка урівноважила самоповагу, що прозвучала в тоні цього зауваження.
— Я можу сказати лише одне: тоді мене найбільше вражало те, що Дріффілд носив дуже вузькі штани до колін. Ми багато їздили разом на велосипедах, і я завжди трохи побоювався, що мене з ним побачать.
— Зараз це звучить комічно. Про що він говорив?
— Не пам’ятаю. Ні про що особливе. Він дуже захоплювався архітектурою, говорив про сільське господарство, а якщо нам траплявся приємний на вигляд шинок, звичайно пропонував зупинитися на кілька хвилин і випити склянку пива; він розмовляв з хазяїном про врожаї, про ціни на вугілля і таке інше.
Я бачив з виразу Ройового обличчя, що він розчарований; Рой слухав, але вже без інтересу, і я зауважив, що коли йому нецікаво, у нього з’являється кислий вираз. Та хоч я не міг пригадати, щоб Дріффілд коли-небудь говорив щось важливе протягом наших тривалих прогулянок, у мене лишилися виразні спогади про них. Блекстейбл розкинувся на вкритому галькою морському узбережжі. Варт було пройти якихось півмилі вглиб, і ви потрапляли в найтиповішу сільську частину Кенту. Кручені дороги вилися тут між широкими родючими ланами і групами височенних в’язів, могутніх, сповнених своєрідної величі, ніби ставні дружини кентських фермерів — рожевощокі і сильні, які виросли на свіжому маслі і домашньому хлібі, вершках і курячих яйцях. Інколи ж дорога перетворювалася на стежку, що бігла поміж густим живоплотом з глоду, і в’язи нависали над нею так, що, піднявши очі вгору, ви бачили лише вузеньку смужку блакитного неба. Коли ви проїжджали по ній теплого, чудового дня, у вас не йшла з голови думка, що світ стоїть нерухомо, і життя триватиме вічно. І хоч ви щосили натискали на педалі, вас сповнювало приємне відчуття лінощів. Ви почували себе абсолютно щасливим — навкруги стояла цілковита тиша. Часом хто-небудь із товариства від повноти почуттів виривався вперед — це сприймалося як жарт, з якого усі сміялися, і кілька хвилин ви щодуху мчали слідом. Ми невинно глузували один з одного і всі разом — з власних жартів. Інколи ми проїздили повз котеджі з маленькими квітниками, в яких цвіли рожі й тигрові лілії; трохи віддалік стояли будинки фермерів з просторими клунями і сушарнями; часом траплялися ділянки хмелю. Таверни були маленькі й затишні, біля ґанків росла жимолость. Їхні назви були звичайні й прості: «П’яненький моряк», «Веселий хлібороб», «Корона і якір», «Червоний лев».
Але все це, звісно, не цікавило Роя, і він перебив мене.
— Невже він ніколи не говорив про літературу?
— Він належав до іншої категорії письменників. Мабуть, Дріффілд багато міркував про свої твори, але ніколи не згадував про них. Він часто давав курату щось із книжок. Взимку, під час різдвяних канікул, я пив у нього майже щодня чай, і вони з куратом інколи заводили розмову про книги.