— Ви не пам’ятаєте, що саме він тоді говорив?
— Я запам’ятав тільки одне. Творів, про які він тоді говорив, я не читав, але після цього вирішив прочитати. Якось він зауважив, що Шекспір, після того, як назавжди оселився у Стратфорді-на-Ейвоні, якщо й думав про свої п’єси, то з найбільшим інтересом, мабуть, згадував дві з них: «Міра за міру» і «Троїл і Крессіда».
— Щось не дуже зрозуміло. А про когось сучаснішого, ніж Шекспір, він не згадував?
— Наскільки я пам’ятаю, тоді не згадував. А от коли я снідав з Дріффілдами кілька років тому, я чув, як він сказав, що Генрі Джеймс, пишучи про плітки на званих вечорах в англійських маєтках, прогавив одну з найважливіших історичних подій у світі — піднесення Сполучених Штатів. Дріффілд назвав це il gran rifiuto[16] Мене здивувало і розсмішило, що старий вживає італійський вираз, бо здорова кремезна герцогиня була єдиною з присутніх, хто знав, про якого дідька він говорить. Він сказав ще: «Бідолаха Генрі! Він цілу вічність блукає навколо величного парку. Огорожа надто висока для нього, щоб зазирнути, а чай вони п’ють дуже далеко, щоб можна було почути, що каже графиня».
Рой уважно вислухав цей маленький анекдот. Потім замислено похитав головою.
— Я не певен, що можу використати це. Вся зграя прихильників Генрі Джеймса накинеться на мене, ніби тисяча чортів. Але що ви звичайно робили вечорами?
— Ну, ми грали в віст, а Дріффілд читав книги, які йому присилали на рецензію. І ще він співав.
— Цікаво, — вигукнув Рой, різко нахиляючись уперед. — Ви пам’ятаєте, які пісні він співав?
— Цілком точно. Найбільше Дріффілд любив «Будь-що волію я солдата» і «Ходім, де горілка дешевша».
— О!
На обличчі в Роя відбилось розчарування.
— А ви сподівалися, що він співатиме Шумана? — спитав я.
— А чому б і ні? Та, гадаю, було б природніше, якби він співав матроських або старих англійських народних пісень, що їх звичайно грають на ярмарках сліпі скрипалі, і під мелодії яких сільські парубки танцюють з дівчатами на токах. Цей момент можна було б дуже вигідно подати, але я не можу собі уявити, як Едвард Дріффілд співав естрадні пісеньки. Адже, пишучи портрет людини, треба точно передати її риси; недоречні деталі тільки зіпсують загальне враження.
— Знаєте, невдовзі після цього він нишком утік з міста. І багатьох поставив у неприємне становище.
Протягом цілої хвилини Рой мовчки дивився на килим.
— Так, я знаю, що були якісь неприємності. Місіс Дріффілд згадувала про них. Але ж усім було заплачено ще до того, як він купив Ферн-Корт і знову оселився в тій місцевості. Не думаю, щоб так уже важливо було наголошувати на події, яка не має жодного значення для його творчості. Врешті-решт, це сталося близько сорока років тому. Крім того, кожному відомо, що в старого були деякі дивацтва. Можна було б подумати, що після того маленького скандалу він, ставши відомою людиною, нізащо не схоче провести останні дні свого життя в Блекстейблі — в місті, де знають про його досить-таки низьке походження; але це його анітрохи не турбувало. Він жартома розповідав про цей випадок усім, хто приходив до нього снідати, і ставив місіс Дріффілд у дуже незручне становище. Я хотів би, щоб ви ближче познайомилися з Емі. Вона надзвичайна жінка. Щоправда, всі свої великі твори старий написав ще до того, як зустрівся з нею. Але гадаю, ніхто не заперечуватиме, що саме вона створила з Дріффілда ту імпозантну і величну постать, яку світ бачив протягом останніх двадцяти п’яти років його життя. Вона відверто розповіла мені, як нелегко це їй далося. Старий Дріффілд мав дещо ексцентричний характер, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб навчити його пристойно поводитись. Часом він виявляв страшенну впертість, і жінку із слабкою волею це, мабуть, злякало б. Він, наприклад, мав звичку, з якою бідній Емі довелося наполегливо боротися: з’ївши м’ясо і овочі, він брав шматочок хліба, витирав ним тарілку, а потім з’їдав і його!
— А знаєте, що це означає? — спитав я. — Протягом багатьох років він так бідував, що не міг дозволити собі перевести навіть крихту їжі.
— Можливо. Але, погодьтеся, це не дуже приємна звичка для визначного письменника. І ще одне. Він, як ви знаєте, не був п’яниця, але дуже любив відвідувати «Ведмідь і ключ» у Блекстейблі й випивати там один-два кухлі пива. Звичайно, нічого жахливого в цьому немає, але це привертало до нього увагу, особливо влітку, коли в шинку бувало повно туристів. Дріффілд заходив у розмову з першим-ліпшим відвідувачем, здавалося, він зовсім не розуміє свого становища. А це ж незручно, якщо взяти до уваги, що у них дома снідало багато цікавих людей, таких, як Едмунд Госсе[17] або лорд Керзон. Потім він ішов у шинок й розповідав міднику, булочнику і санітарному інспекторові, що він думає про своїх гостей. Звичайно, можна пояснити це тим, що він шукав місцеві характерні типи. Однак він мав звички, з якими було дуже важко миритися. Чи знаєте ви, з якими зусиллями Емі Дріффілд привчила його приймати ванну?