— Я не дуже люблю жити в чужих людей, — відповів я. — Ненавиджу заради сніданку прокидатися о дев’ятій годині і їсти те, чого мені не хочеться. Я не люблю гуляти, мене анітрохи не цікавлять чужі курчата.
— Вона зараз така самотня. Ви виявите велику люб’язність до неї. І до мене також.
Я замислився.
— Ось що я зроблю: я поїду в Блекстейбл, але не в гості. Я зупинюсь у «Ведмеді й ключі» і прийду до місіс Дріффілд, коли й ви там будете. Ви зможете донесхочу розмовляти про Едварда Дріффілда, але я матиму змогу піти геть, коли мені це набридне.
Рой засміявся майже природно.
— Згода. Домовилися. І ви запишете все, що згадаєте і що може стати мені в пригоді?
— Спробую.
— Коли ви приїдете? Я їду в п’ятницю.
— Я поїду з вами, якщо ви пообіцяєте не розмовляти зі мною в поїзді.
— Гаразд. Найкраще нам їхати поїздом, що відходить о п’ятій годині десять хвилин. Я чекатиму вас на платформі.
Не знаю, може, Рой боявся, що я передумаю, але він одразу ж підвівся, тепло потиснув мені руку і, нагадавши, щоб я взяв з собою тенісну ракетку й купальний костюм, пішов.
Розділ дванадцятий
Розмова з Роєм викликала у мене спогади про перші роки життя в Лондоні. Не маючи ніяких особливих планів, я вирішив трохи прогулятися і випити склянку чаю з моєю колишньою квартирною хазяйкою. Прізвище місіс Хадсон дав мені секретар медичного коледжу в Сейнт-Люк, коли зеленим юнаком я тільки-но приїхав до Лондона і шукав квартиру. Її будинок був на Вінсент-сквер. Я жив там п’ять років у двох кімнатах на першому поверсі, а наді мною в бельетажі жив викладач Вестмінстерської школи. Я платив за свої кімнати фунт на тиждень, а він — двадцять п’ять шилінгів. Місіс Хадсон була маленька, метушлива жінка з блідим обличчям і великим орлиним носом, з найблискучішими, найжвавішими і найчорнішими з усіх, які мені будь-коли доводилося бачити, очима. У неї було густе, дуже темне волосся, яке вона в будні після обіду, а по неділях з самого ранку укладала на потилиці наче білячий хвіст і начісувала на лоба чубок, як на старих фотографіях Джерсі Лілі. Вона мала золоте серце (хоч тоді я цього не помічав, бо у молоді роки людська доброта сприймається як щось само собою зрозуміле) і була чудовою куховаркою — ніхто краще за неї не вмів приготувати омлет. Вона вставала дуже рано, запалювала камін у вітальні своїх джентльменів, щоб ми не щулились від холоду під час сніданку (о, ці жахливі холодні ранки!), і, якщо не чула, як ви грюкаєте своєю ванною — плоскою, бляшаною посудиною, яку ввечері ми наповнювали водою і засовували під ліжко, щоб було трохи тепліше спати, — промовляла: «Бач, мій верхній ще не прокинувся, він знову спізниться на лекції». Потім дріботіла нагору, стукала в двері і до вас долітав її пронизливий голос: «Якщо ви цю ж мить не прокинетесь, у вас зовсім не лишиться часу на сніданок і через це в мене потім болітиме голова». Цілий день вона не покладала рук, за роботою вона співала і була весела, щаслива й жартівлива. Її чоловік був старіший за неї. Він багато років служив дворецьким у родовитих людей і мав великі бакенбарди та бездоганні манери; він був жезлоносець у дуже респектабельній церкві по сусідству; вдома він прислужував за столом, чистив взуття пожильцям і допомагав мити посуд. Єдиною розвагою місіс Хадсон було, нагодувавши своїх квартирантів обідом (я обідав о пів на сьому, а викладач о сьомій), трохи побалакати з ними. Дякувати богові, мені вистачило здорового глузду (як у Емі Дріффілд з її славетним чоловіком) записувати ці розмови, бо місіс Хадсон була неперевершеним знавцем гумору кокні[21]. Вона мала свій характерний стиль і багатий словник, їй ніколи не бракувало комічної метафори або гострої, дотепної фрази. Вона була зразком пристойності, і у неї в домі ніколи не поселялися жінки, бо, мовляв, ніколи не розбереш, що в них на думці. («На язиці у них постійно чоловіки, чоловіки, чоловіки, удень подавай їм чай і тонко нарізаний хліб з маслом, завжди вони відчиняють двері, вимагають гарячої води і не знаю, що ще»). Але в розмові вона не боялася вживати виразів, які ми в ті дні називали «солоними». Про неї можна було сказати її ж словами про актрису Мері Ллойд: «Найбільш мені подобається в ній те, що вона дає змогу добре посміятися. Інколи вона доходить до межі, але ніколи через неї не переступає». Місіс Хадсон подобався власний гумор і, здається, вона з тим більшою охотою балакала із своїми пожильцями, що її чоловік був надто серйозна людина («Йому належить бути таким, — казала вона. — Він жезлоносець і відвідує весілля, похорони й таке інше»), зовсім нездатна до жартів. («Я завжди кажу Хадсону: „Смійся при першій-ліпшій нагоді, бо коли вмреш і тебе поховають — не дуже посмієшся“»).