Гумор місіс Хадсон був невичерпний, а історія її ворожнечі з міс Батчер, яка здавала кімнати в будинку номер чотирнадцять, була справжньою комічною сагою, і тривала протягом багатьох років.
— Вона огидна стара кішка, але мені буде нудно без неї, коли господь покличе її до себе. Не знаю, правда, що він з нею робитиме. Я досхочу посміялася завдяки їй.
У місіс Хадсон були дуже погані зуби і питання, коли вона їх вирве, а натомість вставить штучні, обговорювалось протягом кількох років, при цьому була висловлена неймовірна кількість різних припущень.
— Коли вчора увечері Хадсон сказав мені: «Повиривай ти їх нарешті», я відповіла, що тоді мені ні про що буде говорити!
Я не бачив місіс Хадсон два чи три роки. Мій останній візит був відповіддю на коротенький лист, у якому вона просила завітати на склянку міцного чаю і додавала: «Наступної суботи буде рівно три місяці, як у віці сімдесяти дев’яти років помер Хадсон. Джордж і Естер прислали свої співчуття». Джордж був їхній син. Йому було під сорок, працював він на Вулвічському арсеналі, і його мати двадцять років підряд повторювала, що одного дня він неждано-негадано приведе до неї дружину. Естер була служниця, її найняли перед самим моїм виїздом, але місіс Хадсон і досі називала її «моє кляте дівчисько». Хоч місіс Хадсон, мабуть, було вже далеко за тридцять, коли я вперше оселився в неї, — а це сталося тридцять п’ять років тому, — все ж, простуючи повільним кроком через Грін-Парк, я не думав, що можу не застати її живою. Вона була такою ж невід’ємною частиною моїх спогадів про молодість, як і пелікани, що прикрашали фонтан у парку.
Я спустився кількома східцями у дворик, і двері мені відчинила Естер — товста п’ятдесятилітня жінка, але й досі з виразом безвідповідальності (властивим «клятому дівчиськові») на соромливо усміхненому обличчі. Коли я ввійшов у напівпідвальну кімнату, місіс Хадсон штопала Джорджеві шкарпетки; вона зняла окуляри й подивилась на мене.
— Та невже це ви, містер Ешенден! Хто б міг сподіватися, що ви прийдете? Естер, чайник закипів? Ви ж вип’єте склянку чаю?
Місіс Хадсон стала трохи огрядніша і вже не така рухлива, як раніше, але на голові в неї майже не було сивого волосся, а очі, чорні й блискучі, наче ґудзики, світилися усмішкою. Я сів у стареньке потерте крісло, оббите коричневою шкірою.
— Як ви живете, місіс Хадсон? — спитав я.
— О, мені ні на що скаржитися. Хіба тільки на те, що я не така молода й здорова, як колись, — відповіла вона. — Я вже не можу працювати стільки, як тоді, коли ви жили тут. Тепер я не подаю моїм джентльменам обід власноруч, а тільки сніданок.
— У вас усі кімнати зайняті?
— Хвала богові, всі.
Завдяки підвищенню цін місіс Хадсон одержувала за свої кімнати більше, ніж тридцять років тому, і гадаю, що по-своєму вона жила непогано. Але запити людей день у день зростають.
— Ви не повірите. Спочатку мені довелося обладнати ванну кімнату, згодом провести електрику, а потім їм заманулося мати телефон! Цікаво, що вони вигадуватимуть далі?
— Містер Джордж каже, що місіс Хадсон вже час подумати про відпочинок, — втрутилася Естер, яка накривала стіл до чаю.
— Не лізь не в свої справи, дівчино, — різко відповіла місіс Хадсон. — Коли я піду на відпочинок, то тільки на кладовище. Не дуже приємно жити віч-на-віч з Джорджем і Естер, не маючи змоги навіть побалакати з кимось!
— Містер Джордж каже, що їй треба придбати маленький будиночок у селі і пильнувати себе, — заявила Естер, анітрохи не збентежена зауваженням старої.
— Навіть не згадуйте мені про село! Минулого літа лікар порадив мені поїхати туди на шість тижнів. І, вірте слову, це ледве мене не вбило. Там стоїть такий галас! Весь час цвірінькають птахи, співають півні, мукають корови. Я не могла цього витримати. Коли проживеш усе життя в тиші і спокої, неможливо звикнути до цього безперервного гамору.
За кілька кроків од дверей місіс Хадсон проходила Роксхолл-Брідж-роуд, по ній проїздили трамваї, гуркотіли автобуси, гуділи таксі. Проте для старої цей лондонський шум був ніби колискова пісня.
Я окинув поглядом затишну маленьку кімнату, в якій стільки років прожила місіс Хадсон. Чим можна було б їй прислужитися? Я помітив, що грамофон у неї є. Це була єдина річ, яка спала мені тоді на думку.
— Вам що-небудь треба, місіс Хадсон?
Думаючи про щось, вона зупинила на мені свої блискучі очиці.
— Якщо ви вже заговорили про це, не знаю, чого б я хотіла окрім здоров’я і сили, щоб попрацювати ще років з двадцять.