Я не вважаю себе сентиментальним, але після її відповіді, несподіваної, але такої характерної, я враз відчув, як до горла мені підкотився клубок.
Коли настав час прощатися, я спитав, чи можна подивитися кімнати, в яких прожив п’ять років.
— Збігай нагору, Естер, і поглянь, чи дома містер Грехем. Якщо його немає, гадаю, він не протестуватиме, коли ви подивитесь на них.
Естер мерщій побігла нагору і за хвилину, трохи захекавшись, зійшла вниз і повідомила, що містера Грехема немає. Місіс Хадсон пішла зі мною. У спальні стояло те саме вузеньке залізне ліжко, в якому я спав і мріяв, той самий комод і умивальник. Вітальня носила на собі сліди похмурої моці спортсмена: на стінах висіли фотографії крикетних команд і гребців у трусиках, у кутку стояли битки для гольфа, а на камінній полиці в безладді розмістилися люльки з тютюном, оздоблені емблемами коледжу. У мій час вірили в чисте мистецтво, і я доводив це, прикрасивши камінну полицю мавританським килимком, придбавши жовто-зелені саржові завіски і повісивши на стіни автотипії картин Перуджіно, Ван-Дейка і Гоббеми.
— У вас була дуже артистична натура, правда? — зауважила місіс Хадсон не без іронії.
— Авжеж, — пробурмотів я.
Я не міг стримати нападу туги, згадавши роки, що минули відтоді, як я мешкав у цих кімнатах, і все, що я пережив тут. Зараз я сидів за тим самим столом, за яким колись їв свої розкішні сніданки і скромні обіди, читав медичні книги і писав свій перший роман. Саме в цьому кріслі я вперше прочитав Вордсворта і Стендаля, єлизаветинських драматургів і російських романістів, Джиббонса, Босуелла, Вольтера і Руссо. Цікаво, хто читав цих авторів тут після мене: студенти-медики, клерки, молодики, які роблять кар’єру в місті, літні люди, які живуть на спочинку після служби в колоніях, або ті, кого доля позбавила рідного дому? Кімната, як висловилась би місіс Хадсон, вивернула всю мою душу. Всі надії, які плекалися тут, яскраві видіння майбутнього, полум’яний запал юності, розкаяння, втрата ілюзій, втома, покора долі… Стільки було пережито в цій кімнаті — ціла гама людських почуттів — що, здавалося, вона сама стала одухотвореною й загадковою істотою. Не знаю чому, але вона викликала в мене згадку про жінку на розі вулиці, яка, озираючись назад, однією рукою робила знак мовчати, а другою — манила перехожих. Мої неясні відчуття, що їх я сам дещо соромився, передалися місіс Хадсон; вона засміялася і, як звичайно, потерла свій великий ніс.
— Боже, які люди смішні, — сказала вона. — Коли б я розповіла про джентльменів, котрі жили тут, усе, що мені про них відомо, присягаюся богом, ви б не повірили. Один смішніший за іншого; інколи я лежу в ліжку, згадую про них і сміюся. Світ був би дуже нудний, якби ми інколи не сміялися, але квартиранти часто бувають надто вже смішні.
Розділ тринадцятий
Я мешкав у місіс Хадсон вже близько двох років, коли знову зустрів Дріффілдів. Жив я дуже праведним життям: весь день проводив у лікарні, а перед шостою годиною повертався на Вінсент-сквер. На Ламбет-Брідж я купував «Стар» і читав її, чекаючи обіду. Потім протягом години або двох посилено читав твори, що мали збагатити мій розум, бо я був наполегливий, серйозний і працьовитий юнак; після читання писав романи і п’єси, аж поки не наставав час іти спати. Не пам’ятаю вже, чому одного дня наприкінці червня, вийшовши з лікарні трохи раніше, я вирішив пройти по Воксхолл-Брідж-роуд. Ця вулиця подобалася мені своїм галасливим сум’яттям. Її жвавість приємно збуджувала — ви відчували, що кожної хвилини можете сподіватися якоїсь пригоди. Заглиблений у мрії, я ліниво йшов по вулиці, коли раптом із здивуванням почув своє ім’я. Я зупинився, огледівся навколо і ще з більшим здивуванням побачив місіс Дріффілд, яка посміхалась мені.
— Ви мене не впізнаєте? — скрикнула вона.
— Ні, пізнаю, місіс Дріффілд.
І хай я уже був дорослий, зашарівся, як і в шістнадцять років. Я не знав, що робити. Із своїми жалюгідними поняттями про честь я був приголомшений, коли Дріффілди втекли з Блекстейбла, не сплативши грошей, які вони завинили людям. Я вважав це негідним вчинком. Мені здавалося, вони мають відчувати глибокий сором. Дивно, що місіс Дріффілд наважується розмовляти з тими, хто знав про цей ганебний випадок. Якби я побачив її раніше, то відвернувся б, вірячи, що вона теж хоче уникнути зустрічі зі мною; але вона з явним задоволенням простягнула мені руку.
— Рада побачити блекстейблця, — заявила вона. — Знаєте, ми виїхали звідти дуже поспішаючи.