Вона засміялася. Я теж. Але її сміх був веселий, як у дитини, тоді як у моєму бриніла вимушеність.
— Я чула, там зчинився великий галас, коли стало відомо, що ми ушились. Тед мало не помер зо сміху, коли почув про це. А що сказав ваш дядько?
Я швидко знайшов потрібний тон — адже вона могла подумати, що у мене, на відміну од інших, зовсім немає почуття гумору.
— Ну, ви ж його знаєте. Він дотримується вкрай старомодних поглядів.
— Так, у цьому й біда усіх блекстейблців. Їх треба розворушити, — вона глянула на мене. — Ви дуже виросли відтоді, як я бачила вас востаннє. О, та у вас ростуть вуса!
— Так, — відповів я, підкручуючи їх наскільки це було можливо, — вже давно.
— Летить час, правда? Чотири роки тому ви були зовсім хлопчиком, а зараз — уже мужчина.
— Пора бути мужчиною, — зауважив я гордовито. — Мені майже двадцять один.
Я дивився на місіс Дріффілд. На ній був маленький капелюшок з перами і світло-сіре плаття з рукавами і довгим шлейфом. Вона мені видалася вельми елегантною. Я завжди вважав, що в неї приємне обличчя, але тільки зараз помітив, що вона гарна жінка. Її очі здавалися синішими, ніж колись, а шкіра була кольору слонової кістки.
— Ми живемо зовсім недалечко, — сказала вона.
— І я теж.
— Наша квартира на Лімпус-роуд. Ми оселилися там майже зразу після того, як виїхали з Блекстейбла.
— А я ось уже два роки живу на Вінсент-сквер.
— Я знала, що ви в Лондоні. Мені сказав Джордж Кемп, і я часто цікавилася, де саме. Ходімо до нас. Тед буде радий вас бачити.
— Що ж, ходімо.
Дорогою вона розповіла, що Дріффілд працює літературним редактором у щотижневій газеті; його остання книга мала значно більший успіх, ніж будь-яка з попередніх, і він сподівається одержати добрий аванс на наступну. Як видно, вона знала більшість блекстейблських новин, і я пригадав, як люди розповідали, що утекти Дріффілдам допоміг лорд Джордж. Мабуть, він писав час од часу. Я помітив, що зустрічні чоловіки пильно дивляться на місіс Дріффілд. Мені спало на думку, що вони, мабуть, теж вважали її гарною. Я навіть трохи запишався.
Лімпус-роуд була довга, широка, пряма вулиця, що йшла паралельно Воксхолл-Брідж-роуд. Всі будинки були подібні один до одного: штукатурені, брудних кольорів, масивні, з великими портиками. Мабуть, їх мали населяти високопоставлені лондонці, але вулиця вже віджила своє, або ж ніколи й не привертала уваги тих, для кого призначалася; змарніла респектабельність мала вигляд водночас таємничий і непутящий. Все це наводило на думку, що люди тут пам’ятали кращі дні, а зараз, по-благородному випивши скляночку, розмовляють про те, ким вони були замолоду. Дріффілди жили в будинку, пофарбованому в тьмяно-червоний колір; ввівши мене у вузький темний хол, місіс Дріффілд відчинила двері і сказала:
— Заходьте. Я скажу Теду, що ви тут.
Дріффілди займали цокольний і перший поверх будинку; вони орендували квартиру в жінки, яка жила на другому поверсі. Кімната, до якої я зайшов, мала такий вигляд, ніби її було умебльовано речами, придбаними на аукціонах. Важкі оксамитні завіски з торочками, петлями і китицями, позолочений гарнітур в чохлах з жовтого адамашку, застебнутих безліччю ґудзиків; посеред кімнати — велика канапа. В позолочених гірках було виставлено безліч дрібничок: порцелянові вироби, фігурки, вирізьблені з слонової кістки та дерева, вироби з індійської бронзи; а на стінах висіли великі картини з краєвидами шотландських долин, оленями та гірськими струмками. За хвилину місіс Дріффілд привела чоловіка, він тепло привітався зі мною. На ньому була потерта куртка і сірі штани; вік поголив бороду і носив зараз вуса та еспаньйолку. Я вперше помітив, який він низенький на зріст; але вигляд у нього був тепер поважніший. Він трохи нагадував іноземця, і я подумав, що нині він більше відповідає моєму уявленню про письменника.
— Що ви скажете яро нашу нову оселю? — спитав він. — У неї багатий вигляд, правда? Гадаю, вона навіває довіру?
Він огледівся з видимим задоволенням.
— У Теда є свій притулок, де він може писати. А внизу у нас їдальня, — додала місіс Дріффілд. — Міс Коулі протягом багатьох років була компаньйонкою знатної леді, і коли та померла, усі її меблі лишилися міс Коулі. Вони дуже добре збереглися, правда ж? Зразу видно, що вони стояли в благородному домі.
— Розі закохалася в цю квартиру з першого погляду, — посміхнувся Тед Дріффілд.
— І ти теж.
— Ми надто довго жили в злиднях; це справжнє щастя, коли тебе оточують предмети розкоші. Вони нагадують мадам де Помпадур і таке інше.
Проводжаючи мене, Дріффілди щиро запрошували приходити до них. Виявилося, що вони приймають щосуботи після обіду, і в них бувають люди, з якими мені цікаво буде познайомитись.