Розділ чотирнадцятий
Я прийшов і дуже весело провів час. Потім завітав знову. Коли настала осінь і я повернувся до Лондона на зимові заняття, в мене виробилася звичка ходити туди щосуботи. Так відбулося моє знайомство з світом мистецтва і літератури; я тримав у глибокій таємниці, що в тиші своєї кімнати мрію над власними творами; мене хвилювали зустрічі з людьми, які теж пишуть, і я, мов заворожений, слухав їхні розмови. Різні люди приходний на ці вечори: у ті дні уїк-енди були ще рідкістю, над гольфом ще посміювалися і багато хто не знав, що робити в суботу після обіду. Не думаю, щоб сюди приходив хтось із визначних митців — у всякому разі, з тих художників, письменників і музикантів, яких я зустрічав у Дріффілдів, не можу пригадати нікого, чия творчість витримала випробування часу. Тут бували молоді артисти, які шукали вигідних ролей; літні співаки, які усе бідкалися, що англійці не музична нація; композитори, які грали свої опуси на Дріффілдовому піаніно і пошепки скаржилися, що вони звучать по-справжньому тільки на великому концертному роялі; поети, котрі, після довгих умовлянь, погоджувалися читати дрібнички, що їх вони тільки-но написали; художники, які чекали замовлень. Час від часу створювала деякий ефект поява титулованої особи, однак це траплялося рідко. В ті дні аристократія ще не вела богемного життя, і якщо знатна особа опускалася до товариства артистів, це могло означати лиш одне: скандальне розлучення чи якісь неприємності на зеленому сукні призвели людину до конфлікту з її колом. Зараз усе змінилося. Одна з найбільших вигід, яку принесло світові загальне обов’язкове навчання, є широке поширення серед аристократії та дрібного дворянства письменницької гарячки. Горах Уолпол колись написав «Каталог письменників королівської і благодної крові»; тепер такий твір мав би обсяг енциклопедії. Титул, навіть скромний, завжди сприяє літературній славі, і можна з певністю твердити, що нема кращої путівки в літературний світ, ніж належність до вищих верств суспільства.
Інколи я думаю, що зараз, коли палата лордів неминуче повинна скоро зникнути, було б дуже добре, якби закон закріпив літературний фах за її членами, їхніми дружинами та дітьми. Це була б чудова компенсація, яку англійський народ міг би запропонувати лордам в обмін на відмову від спадкових привілеїв. Це могло б стати одним із способів підтримки для тих (а їх чимало), кого відданість важливій державній справі — утриманню молодих співачок і скакунів та грі в chemin de fer[22] — зробила злидарями, і приємним заняттям для тих, хто внаслідок природного відбору з часом став нездатний робити щось інше, окрім як управляти Британською імперією. Але ми живемо в епоху спеціалізації, і якби мій план прийняли, — очевидно, він не міг би не спричинитися до ще більшої слави англійської літератури, — різні галузі письменства були б розділені поміж різними категоріями аристократії. Я б запропонував, щоб найскромніші галузі літератури обслужувалися найнижчими з титулованих осіб і щоб віконти та барони присвятили себе виключно журналістиці й драматургії. Проза могла б стати монопольною сферою діяльності графів. Вони вже довели свої здібності у цьому важкому мистецтві, і їх так багато, що вони б досить компетентно задовольняли всі вимоги публіки. Маркізам можна було б цілком звірити роботу в тій галузі літератури, яка відома під назвою (я ніколи не міг зрозуміти — чому) белетристики. Напевно, вона не дає великих прибутків, але має переваги, які дуже пасують власникам цього романтичного титула.
Вершиною літератури є поезія. Вона — її альфа й омега, найвеличніше досягнення людського розуму. Це — сфера краси. Коли проходить поет, прозаїку лишається тільки скромно відійти вбік. Отже, поезію слід залишити для герцогів. І я б хотів, щоб їхні права захищались якнайсуворіше, — бо це нестерпно, коли найблагороднішим видом мистецтва займаються не найблагородніші люди. Оскільки й тут запровадять спеціалізацію, я передбачаю, що герцоги (подібно до наступників Александра Великого) поділять царство поезії між собою, і кожний обмежить себе тим аспектом, у якому спадковість і природна схильність зробили його найбільш обізнаним. Я вже бачу, як герцог Манчестерський пише поему повчального і морального характеру, герцог Вестмінстерський складає хвилюючі оди про Обов’язок і Відповідальність імперії; герцоги Девонширські скоріш за все писатимуть любовну лірику та елегії у манері Пропорція, тоді як герцоги Мальборо, безперечно, складатимуть ідилії, оспівуючи сімейні радощі, військову службу і вдоволення скромним громадським становищем.