Бо крах таки настав. Джеспер Джиббонс видав другу збірку поезії; нові вірші були не кращі і не гірші за попередні, проте дуже скидалися на перші. До них поставилися з повагою, але критики прийняли їх із застереженнями; дехто навіть критикував їх. Книга не справдила надій. Виторг од неї — теж. Опріч того, собі на лихо, Джеспер Джиббонс полюбляв чарчину. Він не звик мати в кишені зайвої копійки і не міг призвичаїтися до щедрих частувань; мабуть, він сумував також за своєю скромною простенькою жіночкою. Разів зо два він з’являвся на обід до місіс Бартон Треффорд у такому стані, який кожна менш світська людина просто назвала б «п’яний, як чіп». Вона ж у ті вечори тільки сказала своїм гостям, що поет трохи нездужає. Його третя книга була провалом. Критики шматували його, вони збивали його з ніг, місили ногами і, як співається в одній з улюблених пісень Едварда Дріффілда, «вони його тягали по підлозі, а потім ще й лупили чобітьми»; критики, цілком природно, були роздратовані тим, що прийняли звичайного віршомаза за безсмертного поета; вони були твердо переконані, що його слід покарати за їхню помилку. Потім Джеспера Джиббонса арештували за п’яний бешкет на Пікаділлі і містер Бартон Треффорд мусив іти опівночі на Вайн-стріт, щоб узяти його на поруки.
Місіс Бартон Треффорд за всіх цих обставин поводилася бездоганно. Вона не скаржилася, жодне різке слово не злетіло з її вуст. Їй можна було б вибачити навіть деяку гіркоту, — адже людина, для якої вона зробила стільки добра, жорстоко підвела її! Та вона лишилася доброю, лагідною і співчутливою, бо була розумна жінка. Вона викинула Джиббонса зі своєї душі, але не так, як кидають гарячу цеглину або гарячу картоплину. Вона викинула його з безмежною ніжністю, ніби зронила сльозу, яка наверталася на очі, коли вона вирішувала зробити щось чуже її єству; вона викинула його з таким великим тактом, з такою чутливістю, що Джеспер Джиббонс, мабуть, не відразу збагнув, що сталося. Але сумніву тут не могло бути. Вона нічого не говорила проти нього — вона просто тепер не згадувала Джиббонса; коли ж хтось інший вимовляв це ім’я, вона трохи сумно посміхалася і зітхала. Але посмішка її була coiip de grâce[24], а зітхання — надгробним словом.
Місіс Бартон Треффорд надто щиро захоплювалася літературою, щоб дозволити цій неприємності надовго вибити себе з колії; розчарування її було дуже велике, але вона мала таку безкорисливу вдачу, що не могла марнувати таланти, якими її щедро обдарувала природа — свою тактовність, симпатію і співчуття. Чарівна і ласкава, вона, як і досі, бувала в літературних колах, інколи відвідувала звані вечори і домашні прийоми, до всього уважно прислухалася, але була насторожена, критична і сповнена рішучості наступного разу поставити на справжнього переможця. Саме в цей час вона й зустріла Едварда Дріффілда і склала позитивну думку про його талант. Щоправда, він не був молодий, але й не давав підстав гадати, що, подібно до Джеспера Джиббонса, зазнає краху. Місіс Бартон запропонувала йому свою дружбу. Він був, природно, зворушений і влещений, коли вона своїм лагідним голосом сказала: це ганьба, що його чудові твори відомі тільки вузькому колу. Коли вас запевняють, що ви геніальні, це завжди приємно. Вона сказала, що містер Бартон Треффорд має намір написати до «Квотерлі Ревю» велику статтю про нього. Вона запросила Дріффілда на сніданок, на якому він міг зустрітися з потрібними людьми — вона хотіла, щоб він познайомився з тими, хто стоїть на однаковому з ним інтелектуальному рівні. Інколи вона водила його на прогулянки на набережну Челсі, і вони розмовляли про поетів минулого, про любов і дружбу й пили чай у маленькій кав’ярні. Коли містер Бартон Треффорд приходив у суботу після роботи на Лімпус-стріт, вона мала вигляд бджолиної матки, яка готується до шлюбного виліту.