З місіс Дріффілд вона поводилася бездоганно — привітно, чемно, але не поблажливо. Вона завжди мило дякувала їй за дозвіл приходити і бачитися з нею і говорила їй різні компліменти. Коли вона хвалила Едварда Дріффілда, в її голосі бриніли заздрісні нотки, мовляв, це невимовне щастя тішитися товариством такої великої людини; і говорила вона це від щирого серця, а не тому, що знала: ніщо не дратує дружину письменника більше, ніж улесливі слова в устах іншої жінки. Вона розмовляла з місіс Дріффілд про речі, якими, на її думку, могла б зацікавитися проста натура: про кухню і прислугу, про Едвардове здоров’я і про те, як уважно дружина повинна ставитися до нього. Місіс Бартон Треффорд поводилася з нею точно так, як кожна жінка порядної шотландської сім’ї, з якої вона й насправді була, повинна поводитися з екс-буфетницею, що з нею видатний письменник перебуває в нещасливому шлюбі. Вона була приязна, жартівлива і повна спокійної рішучості приручити Розі.
Дивно, але Розі бачити її не могла; місіс Бартон Треффорд була, наскільки мені відомо, єдиною людиною, якої вона не любила. У ті дні навіть буфетниці, як правило, не вживали слів «шлюха» та «стерво», які є невід’ємною частиною активного словника найвихованіших сучасних молодих леді, і я ніколи не чув, щоб Розі сказала щось таке, від чого могла б зашарітися моя тітка Софі. Коли хтось розповідав не зовсім пристойний анекдот, Розі червоніла по саме волосся. Але місіс Бартон Треффорд вона називала не інакше, як «ота чортова стара кішка». Найближчим друзям доводилося наполегливо умовляти її бути ввічливою з місіс Треффорд.
— Не будь дурненькою, Розі, — казали вони. Всі називали її «Розі», і нарешті я теж, хоч і дуже соромився спочатку, звик називати її так само. — Якщо вона схоче, то створить йому ім’я. Він повинен ручки їй цілувати, бо вона, як ніхто, може допомогти йому.
Хоч більшість із тих, хто бував у Дріффілдів, з’являлися від випадку до випадку — кожну другу або, скажімо, третю суботу, — була маленька група друзів, що, як і я, приходили кожного тижня. Ми були надійною опорою дому — приходили рано і сиділи допізна. Найвідданішими серед нас були Квентін Форд, Гаррі Ретфорд і Лайонел Хільєр.
Квентін Форд був невисокий гарний чолов’яга того типу, яким згодом якийсь час дуже захоплювалися в кіно — з рівним носом, красивими очима, охайно підстриженим русявим волоссям і чорними вусами; якби він був на чотири чи п’ять дюймів вищий, то надзвичайно підійшов би до ролі опереткових лиходіїв. Він мав славу людини багатої і з «добрими зв’язками»; єдиним його заняттям було дбати про розвиток мистецтва. Він відвідував усі прем’єри і закриті перегляди. Він був суворий критик і ставився до творів своїх сучасників з ввічливою, але твердою зневагою. Я прийшов до висновку, що він відвідує Дріффілдів не тому, що вважає Едварда генієм, а тому, що Розі — чарівна жінка.
Згадуючи минуле, я дивуюся, чому це я нездатний був побачити цілком очевидних речей. Коли я вперше побачив Розі, мені навіть на думку не спало спитати себе; вродлива вона чи ні. Зустрівшись із нею через п’ять років, я вперше помітив, що вона дуже гарна, мене це зацікавило, але не надовго. Я сприйняв це як природне явище — так само, як сприймав захід сонця на Північному морі або дзвіниці Теркенберійського собору, — і дуже здивувався, коли почув, що люди кажуть про красу Розі. Коли вони говорили Едварду компліменти про її зовнішність і його очі на хвилину зупинялись на дружині, я теж дивився на неї. Лайонел Хільєр був художник і просив Розі позувати йому. Коли він говорив про картину, яку хоче написати, і розповідав мені, що він бачить у Розі, я слухав його як дурник. Мене це бентежило. Гаррі Ретфорд знав одного модного фотографа і, домовившись із ним заздалегідь, одного разу повів Розі фотографуватись. Через тиждень чи два фото були готові, і ми всі почали розглядати їх. Я ніколи не бачив Розі у вечірньому вбранні. На ній було плаття із білого сатину — з довгим шлейфом, широкими рукавами і глибоким вирізом; волосся зачесане старанніше, ніж завжди. Вона була зовсім не схожа на ту високу молоду жінку, яку я вперше зустрів у Джой-Лейн, одягнену у коротку спідницю й накрохмалену блузу. Але Лайонел Хільєр недбало відкинув фотографії.
— Нікудишні, — промовив він. — Хіба ж може фотографія дати якесь уявлення про Розі? Головне в ній — її колір. — Він повернувся до неї. — Розі, ти знаєш, що твій колір — найбільше чудо нашого часу?
Вона мовчки поглянула на нього, але на її повних червоних губах заграла дитяча пустотлива посмішка.