— Коли б мені пощастило передати його хоч приблизно, я став би багатієм, — заявив він. — Всі дружини багатих біржовиків приповзли б до мене навколішках, благаючи написати їх так само.
Нарешті, стало відомо, що Розі позує йому; та коли я, жодного разу не бачивши студії художника і вважаючи її мало не ворітьми раю, питався, чи не можна мені було б колись прийти і подивитися, як посувається картина, Хільєр відповідав, що не хоче нікому її передчасно показувати. Йому було тридцять п’ять років, обличчям він нагадував портрет Ван-Дейка, в якому благородство підмінювалось хорошим настроєм. Був він трохи вищий середнього зросту, стрункий, з гривою чудового чорного волосся, звислими вусами і гострою борідкою. Він любив крислаті сомбреро й іспанські плащі. Хільєр довго жив у Парижі, з пошаною говорив про Моне, Ренуара, про яких ми ніколи не чули, і зневажливо — про сера Фредеріка Лайтона, містера Алма Тадема і містера Д. Ф. Уоттса[25], якими в глибині душі ми палко захоплювалися. Мене завжди цікавило: що з ним сталося в житті? Кілька років він провів у Лондоні, намагаючись пробитися, але, очевидно, зазнав невдачі і виїхав до Флоренції. Казали, що він відкрив там художню школу. Та коли багато років потому я відвідав це місто і спитав про нього, мені не вдалося знайти жодної людини, котра чула б це ім’я. Гадаю, в нього був якийсь талант, бо і досі в мене перед очима стоїть портрет Розі Дріффілд. Цікаво, що сталося з цим портретом? Чи його знищено, чи, може, він стоїть обличчям до стіни у мансарді крамнички якогось лахмітника в Челсі? Хотілося б думати, що він знайшов собі місце принаймні на стіні якоїсь провінціальної галереї.
Коли мені нарешті дозволили поглянути на портрет, я не барився жодної хвилини. Студія Хільєра була на Фулхем-роуд, разом із студіями кількох інших художників вона містилася позад довгого ряду магазинів; до неї вів темний і смердючий коридор. Надворі стояв березень. Саме була неділя — ясний сонячний день. Я йшов од Вінсент-сквер безлюдними вулицями. Хільєр жив у своїй студії, там стояв великий диван, на якому він спав; була ще манюсінька кімнатка за студією, б якій він готував собі їжу, мив пензлі і, гадаю, мився сам.
Коли я прийшов, на Розі ще було плаття, в якому вона позувала; вони пили чай. Хільєр відчинив мені двері і, тримаючи за руку, підвів до великого полотна.
— Ось поглянь, — урочисто мовив Хільєр.
Він зобразив Розі на повний зріст, майже в натуру, у вечірньому платті з білого шовку. Портрет анітрохи не був схожий на академічні, до яких я звик. Я не знав, що сказати, і тому бовкнув перше, що мені спало на думку.
— Коли він буде закінчений?
— Його вже закінчено, — відповів Хільєр.
Я весь зашарівся, бо відчув себе справжнім дурнем. Тоді я ще не оволодів технікою, яка допомагає мені кваліфіковано оцінювати роботи сучасних художників. Коли б це було до ладу, я міг би додати до цієї книжки маленький трактат на допомогу любителям образотворчого мистецтва — як навчитися догоджати художникам, що найрізноманітнішими способами виявляють свій творчий інстинкт. Палкий вигук «О боже!» має свідчити про те, що вас вразив нещадний реалізм картини; «Яка відвертість!» прикриває ваше замішання, коли вам показують кольорове фото вдови члена муніципалітету; тихий свист виявляє ваше захоплення твором постімпресіоніста; «Страшенно цікаво» відображає ваше ставлення до кубіста; «О!» — вигукують, коли ви вражені, «Ах!» — коли вам перехопило подих.
— Дуже схоже, — тільки й спромігся я видавити з себе.
— Але не зовсім схоже на картинки, що їх малюють на цукеркових коробках? — спитав Хільєр.
— Як на мене, портрет дуже гарний, — швидко відповів я, захищаючись. — Чи виставите ви його в Академії?
— Господь з вами, нізащо!
Я перевів погляд з портрета на Розі і знову на портрет.
— Стань у позу, Розі, — сказав Хільєр, — нехай він подивиться на тебе.
Вона піднялася на поміст. Я пильно глянув на неї, а потім на портрет. Якесь дивне почуття збентежило мене: ніби хтось повільно встромив мені у серце гострий ніж. Але почуття це не було неприємне: болюче, але на диво солодке. Зараз я навіть уже не знаю, чи мені запам’яталася Розі в натурі, чи її зображення. Бо, коли я думаю про неї, вона ввижається мені не в блузі і короткій спідниці, що в них я вперше побачив її, не в будь-якому іншому вбранні, в якому я бачив її пізніше, а в білому шовковому платті з чорним оксамитовим бантом у волоссі, в якому написав її Хільєр, і в позі, у яку він поставив її.
Я ніколи точно не знав віку Розі, але підрахувавши, скільки я мав тоді років, гадаю, їй було років тридцять п’ять. Та вона виглядала значно молодшою. Шкіра на обличчі в неї була гладенька, як у дитини, без жодної зморшки, риси обличчя вона мала не дуже правильні, не було в них нічого від аристократичного благородства знатних леді, чиї фотографії продавалися тоді в усіх магазинах. Її короткий ніс був товстуватий, очі маленькі, рот великий; але очі були сині, як волошки, і всміхалися разом з губами — дуже червоними і чуттєвими. Посмішка в неї була весела, приязна і найчарівніша з усіх, які мені будь-коли доводилося бачити. Вона мала від природи важкуватий, похмурий погляд, але коли всміхалася, ця похмурість враз ставала навіть привабливою. На її обличчі не було яскравих барв — воно було трохи смагляве і тільки під очима мало блідо-голубий відтінок. Волосся в неї було ніжно-золоте і, відповідно до моди, високо зачесане, з чубком на лобі.