— Її страшенно важко писати, — промовив Хільєр, дивлячись то на неї, то на портрет. — Бачите, в ній усе золоте: волосся, обличчя. І в той же час вона не дає золотого ефекту — вона дає срібний ефект.
Я розумів, що він має на увазі. Вона сяяла, але блідим — скоріше місячним, ніж сонячним — сяйвом. Якщо ж воно й скидалось на сонячне, то ніби лилося крізь білу імлу світанку… Хільєр помістив її посередині полотна, і вона стояла — випроставши руки уздовж тіла, повернувши вперед долоні і відкинувши назад голову — у позі, яка підкреслювала красу білої, мов перли, шиї і грудей. Розі стояла як артистка, що, розгублена несподіваними оплесками, вийшла на виклик; але було в ній щось таке наївне, таке чарівно-весняне, що порівняння здавалося безглуздим — ні, це просте, щире створіння ніколи не знало гриму та світла рампи. Вона стояла, як дівчина, що жде кохання, простодушно пропонуючи себе обіймам коханого, бо виконує закон Природи. Розі належала до покоління, яке не боялося деякої пишності форм: вона була струнка, але з великими грудьми і чітко визначеними стегнами. Коли згодом місіс Бартон Треффорд побачила цей портрет, вона заявила, що він нагадує їй жертовну телицю.
Розділ п’ятнадцятий
Едвард Дріффілд працював вечорами. І Розі, не маючи чого робити, залюбки приймала запрошения того чи іншого з своїх друзів погуляти в місті. Вона любила розкіш, а Квентін Форд був багатий. Він наймав для неї кеб і віз обідати до Кеттнера або в «Савой», а вона вбиралася для нього в свої найкращі сукні. Гаррі Ретфорд, який ніколи не мав шилінга за душею, поводився так, ніби в нього їх було без ліку, й теж брав для неї візника і влаштовував обіди у «Романо» або в якомусь з маленьких ресторанів у Сохо, що саме почали входити в моду. Він був актор і до того ж розумний, але мав важкий характер і тому часто сидів без роботи. Йому було близько тридцяти років, він мав симпатично-потворне обличчя і в розмові ковтав слова, так що все, сказане ним, звучало дуже кумедно. Розі подобалося його безшабашне ставлення до життя, вміння носити одяг, пошитий в кредит найкращим кравцем Лондона, нерозсудливість, з якою він ставив на скачках п’ять шилінгів, не маючи їх, і щедрість, з якою розкидався грошима, коли вдалий виграш зненацька робив його багатим. Він був веселий, милий, пихатий, хвастовитий і невибагливий. Розі розповідала, що одного разу він заставив свій годинник, щоб запросити її на обід, а іншим разом позичив пару фунтів у директора театру, який дав їм місця, лише для того, щоб запросити цього ж директора повечеряти після вистави.
Але вона любила також ходити з Лайонелом Хільєром в його студію і їсти відбивні котлети, які вони самі готували, і проводити вечір у розмовах. Найрідше вона обідала зі мною. Ми обідали окремо: я — на Вінсент-сквер, а вона — з Дріффілдом. Потім сідали в омнібус і їхали в який-небудь мюзик-хол. Ми бували всюди: в Павільйоні, в Тіволі, інколи в Метрополітені, якщо в тамтешній програмі був якийсь особливо цікавий номер, але найулюбленішим нашим місцем був Кентербері. Квитки там були дешеві, і йшли цікаві вистави. Ми замовляли пару пива, і я курив свою люльку. Розі з цікавістю оглядала великий, темний, закурений зал, здавалося, до самої стелі забитий мешканцями південної частини Лондона.
— Люблю я Кентербері, — казала вона. — Тут так затишно.
Я помітив, що Розі багато читає. Вона любила історичні твори, але лише певного характеру — про життя королев та королівських коханок — і з дитячим захопленням розповідала їх зміст. Вона добре знала всіх шістьох дружин Генріха VIII і майже все про місіс Фітцгерберт і леді Гамільтон. Запити в неї найдивовижніші: від Лукреції Борджіа до дружин Філіпа Іспанського; потім ішла довга низка коханок французьких королів. Вона знала їх імена і все про них, від Агнес Сорель до мадам Дюбаррі.