— Потріть і переконайтеся самі.
Якось уночі, коли ми повернулися додому з Кентербері і, прощаючись із нею біля дверей, я простягнув руку, вона тихенько засміялася і нахилилась уперед.
— Мій маленький дурнику, — сказала вона.
І поцілувала мене в губи. Це не був миттєвий легенький дотик; це не був також пристрасний поцілунок. Її губи, її повні червоні губи, міцно і надовго притулилися до моїх: я відчув їхню форму, їхнє тепло і м’якість. Потім вона, не поспішаючи, відвела їх, мовчки одчинила двері і зникла всередині, лишивши мене самого. Я був настільки здивований, що не встиг вимовити ані слова. Я прийняв її поцілунок, як бовдур — зовсім інертно. Я повернувся і пішов додому. У мене в вухах ще довго бринів сміх Розі. Це не був презирливий або образливий сміх — він був щирий і ніжний, ніби вона сміялася від щастя, що любить мене.
Розділ шістнадцятий
Ми нікуди не ходили з Розі більше тижня: вона їздила на одну ніч до Гавершему, щоб побачитися з матір’ю; крім того, в неї було багато справ у Лондоні. Аж ось вона попросила мене піти з нею в театр у Хаймаркеті. Вистава користувалася успіхом, дістати крісла було дуже важко, отож ми вирішили піти в задні ряди партеру. Ми з’їли біфштекс, випили пляшку пива в «Кафе Моніко», а потім змішалися з натовпом. У ті дні ще не було впорядкованих черг і, коли відчиняли двері, всі запекло штовхалися, щоб якнайшвидше потрапити всередину. Коли нам нарешті пощастило дістатися до своїх місць, ми були спітнілі, захекані і добре-таки пом’яті.
Назад ми поверталися через Сент-Джеймс-парк. Ніч була така прекрасна, що ми вирішили трохи посидіти. Обличчя Розі, її чарівне волосся ніжно сяяли в світлі зірок. Вона просто випромінювала (я висловлююся жахливо, але не знаю, як описати своє враження) дружні почуття, водночас щирі і ніжні. Вона була, як срібна квітка ночі, що віддає свої пахощі тільки місячному світлу. Я обійняв її за талію, і вона повернула до мене своє обличчя. Цього разу я поцілував її. Вона навіть не поворухнулася; її м’які червоні губи зустріли мої з пристрасною покірністю — так вода в озері приймає місячні промені. Не знаю, скільки це тривало.
— Я страшенно голодна, — раптом промовила вона.
— І я теж, — засміявся я.
— Давай підемо куди-небудь і наїмося риби із смаженою картоплею.
— Це ідея.
Я добре знав старий Вестмінстер, — тоді ще не фешенебельний осередок парламентських діячів та інших вибраних осіб, а занепалий, майже трущобний район. Ми вийшли з парку, перетнули Вікторія-стріт, і я повів Розі в рибну крамничку на Хорсферрі-роуд. Було пізно, і там ніхто не сидів, крім візника, екіпаж якого чекав біля входу. Ми замовили рибу з картоплею і пляшку пива. Зайшла бідна жінка, купила на два пенси обрізків і, загорнувши їх в газету, пішла собі. Ми з апетитом поїли.
Шлях до будинку Розі пролягав через Венсент-сквер, і коли ми проходили повз мою квартиру, я запитав її:
— Може, зайдемо на хвилинку? Ти ніколи не бачила як я живу.
— А твоя хазяйка? Я не хочу, щоб у тебе були неприємності.
— О, вона спить як убита.
— Тоді хіба що ненадовго.
Я просунув ключ у замок, а оскільки коридор не був освітлений, узяв Розі за руку, завів до кімнати й запалив у вітальні газ. Вона зняла капелюшок і завзято почухала собі голову. Потім пошукала очима дзеркало, але я мав вельми артистичну вдачу і вже давно прибрав його з камінної полиці.
— Ходімо в спальню, — сказав я. — Там є дзеркало.
Я відчинив двері і запалив свічку; Розі зайшла слідом. Я підняв свічку так, щоб їй було видніше. Поки вона поправляла волосся, я дивився на її відображення в дзеркалі. Вона вийняла дві-три шпильки і затиснула зубами; потім, узявши одну з моїх щіток, почала зачісувати волосся на потилиці вгору. Закрутила його, уклала і знову закріпила шпильками; зустрілася зі мною очима в дзеркалі і посміхнулася. Покінчивши з зачіскою, повернулася до мене; вона не вимовила жодного слова, тільки спокійно дивилась мені в лице, а в синіх очах мигтіла та ж сама дружня посмішка. Я поставив свічку. Кімнатка була малесенька, і туалетний столик стояв біля самого ліжка. Вона підняла руку і злегка погладила мене по щоці.
Я жалкую зараз, що почав писати від першої особи. Дуже добре, коли ви можете показати себе в привабливому або зворушливому світлі; нема нічого ефектнішого, ніж скромно героїчний і водночас гумористичний тон, який найбільш підходить до таких обставин. Приємно писати про себе, коли ви бачите, як на віях читача виблискує сльозинка, а на устах грає добра посмішка; та не дуже приємно, коли доводиться виставляти себе звичайнісіньким дурнем.