Розділ сімнадцятий
Після цього майже цілий рік, куди б Розі не ходила зі мною, вона завжди заглядала до мене: іноді на годину, інколи аж поки новонароджений день не попереджав нас, що скоро служниці почнуть мити пороги. Я й досі пам’ятаю теплі сонячні ранки, коли виснажене лондонське повітря було напоєне приємною свіжістю, і наші кроки здавалися такими гучними на порожніх вулицях; пам’ятаю також, як ми, притулившись одне до одного, мовчазні, але веселі, швидко бігли під парасолею, коли настала зима й почали лити холодні дощі. Іноді черговий полісмен з підозрою дивився на нас, коли ми пробігали повз нього, іншим разом у його очах світилося розуміння. Час від часу нам траплялися бездомні бідолахи, що вклалися на ніч під дверима будинків, і Розі злегка потискала мені руку, коли я кидав срібну монету (здебільшого, щоб похизуватися і справити на неї добре враження, бо в мене було не густо тих шилінгів) у зім’ятий поділ або в худу руку. Розі зробила мене щасливим. Я її дуже любив. З нею було легко й затишно.
Ще перед тим, як я став її коханцем, у мене часто виникало запитання, чи була вона коханкою інших: Форда, Гаррі Ретфорда, Хільєра? Нарешті, я спитав її про це.
— Не будь дурником. Вони подобаються мені, ти це знаєш. Я люблю ходити з ними, та й годі.
Я хотів спитати її, чи була вона коханкою Джорджа Кемпа, але не наважився. Ніколи не бачивши її роздратованою, я проте невиразно відчував, що це запитання розгніває її. Я не хотів давати Розі нагоду говорити образливі речі, яких я не зміг би їй простити. Я був молодий, мені ледве минув двадцять один рік. Квентін Форд та інші здавалися мені старими, тому я вважав цілком природним, що для Розі вони були тільки приятелями. Пригадуючи, що я її коханець, я кожного разу відчував приплив гордощів. Коли я дивився, як у суботу за чаєм вона розмовляє і сміється з усіма і кожним, то аж сяяв від задоволення. Я згадував проведені разом ночі і ладен був сміятися з людей, які навіть не здогадувалися про мою величезну таємницю. Але іноді мені здавалося, що Лайонел Хільєр дивиться на мене глузливим поглядом, і я з тривогою запитував себе: невже Розі розповіла йому про наші стосунки? Мені захотілося знати, чи не з’явилося у моїх манерах чогось такого, що може викрити мене. Я сказав Розі, що боюсь, як би Хільєр чогось не запідозрив. Вона глянула на мене своїми блакитними, завжди готовими усміхнутися очима.
— Не турбуйся про це, — відповіла вона. — У нього завжди брудні думки в голові.
Я ніколи не приятелював з Квентіном Фордом. Він вважав мене нудним і пустим юнаком (звісно, він мав рацію), і хоч завжди поводився ввічливо й чемно, здебільшого просто не звертав на мене уваги. Я вирішив, що мені тільки здається, ніби він став трохи холодніший, ніж раніш. Але одного разу, на мій подив, Гаррі Ретфорд запросив мене пообідати з ним, а потім піти в театр. Я розповів про це Розі.
— Ну, звісно, тобі слід піти. Ви чудово проведете час. Гаррі славний хлопець.
Отож, ми з ним пообідали. Він поводився дуже люб’язно, і мені було цікаво слухати, як він розповідає про акторів та актрис. Його гумор був саркастичний, він багато потішався над Квентіном Фордом, якого не дуже-то полюбляв; я намагався завести розмову про Розі, але йому, видно, нічого було про неї сказати. Він скидався на веселе щеня. Підморгуючи і посміхаючись, Гаррі дав мені зрозуміти, що до дівчат він ласий, як чорт. Я мимоволі спитав себе: чи не тому він пригощає мене обідом і взагалі так дружньо ставиться до мене, що знає про мої стосунки з Розі?
Потім узимку, наприкінці січня, на Лімпус-роуд з’явилася нова постать. Це був голландський єврей Джек Кьюпер — торговець діамантами з Амстердама, що на кілька тижнів приїхав до Лондона в своїх купецьких справах. Не знаю, як він познайомився з Дріффілдами і чи він завітав до них, щоб засвідчити свою повагу до письменника, але вдруге він прийшов, певна річ, уже з іншої причини. Це був високий, гладкий і ще міцний смаглявий чолов’яга років п’ятдесяти, з великою головою і довгим гачкуватим носом, рішучий, веселий і хтивий. Він не приховував свого захоплення Розі. Очевидно, він був багатий, бо кожного дня присилав троянди; вона докоряла йому за екстравагантність, але їй це лестило. Він був балакучий і галасливий. Я ненавидів його бездоганну, але таку чужу англійську мову; я не міг чути компліментів, які він адресував Розі; я ненавидів оту сердечність, з якою він поводився з її друзями. Водночас я помітив, що Квентінові Форду він подобається не більше, ніж мені; через це ми майже заприятелювали з Квентіном.
— Дякувати богові, він приїхав сюди ненадовго, — казав Квентін Форд, стискаючи губи і зводячи свої чорні брови; світле волосся і бліде обличчя надавали йому аристократичного вигляду. — Жінки завжди однакові: вони над усе люблять хамів.