— Він страшенно вульгарний, — поскаржився я.
— Саме це її й приваблює, — відповів, Квентін Форд.
Протягом наступних двох чи трьох тижнів я майже не бачив Розі. Джек Кьюпер кожного вечора водив її то в один, то в другий шикарний ресторан, то на одну, то на іншу виставу. Я скаженів і тяжко страждав.
— Він нікого не знає в Лондоні, — казала Розі, — намагаючись заспокоїти моє вражене самолюбство. — Він хоче побачити все, що можна. Йому не дуже приємно всюди ходити одному. Він пробуде тут не більше двох тижнів.
Я ніяк не міг збагнути, з якої речі вона йде на цю самопожертву.
— Але ж, хіба ти не бачиш, що він бридкий? — спитав я.
— Ні. Він здається мені смішним.
— А ти знаєш, що він по самісінькі вуха закоханий в тебе?
— Ну що ж. Нехай собі, мені це не вадить.
— Він старий, товстий і огидний. Мене проймає дрож, коли я дивлюся на нього.
— Ну, не такий уже він страшний, — заперечила Розі.
— Що в тебе може бути спільного з ним? — протестував я. — Адже він справжнісінький хам.
Розі почухала голову — вона мала таку неприємну звичку.
— Дивно, як іноземці відрізняються від англійців, — заявила вона.
Я щиро зрадів, коли Джек Кьюпер нарешті поїхав до свого Амстердама. Розі обіцяла пообідати зі мною наступного дня. Заради такої нагоди ми вирішили відвідати один з ресторанів Сохо. Вона заїхала за мною у генсомі[26].
— Твій жахливий старигань уже поїхав? — спитав я.
— Авжеж, — засміялась вона.
Я обійняв її за талію. (Десь я вже згадував, наскільки зручніший був з цього погляду генсом, ніж сучасні таксі. Отож мені, на жаль, доведеться утриматися від трактування цієї проблеми). Я обійняв її за талію і поцілував. Її губи були наче весняні квіти. Ми приїхали. Я повісив свій капелюх і пальто (дуже модне — довге і вузьке в талії, з оксамитовим коміром і манжетами) на вішалку й хотів допомогти Розі зняти пелерину.
— Я лишуся в ній, — заявила вона.
— Тобі буде страшенно жарко. Ти тільки застудишся, коли ми вийдемо.
— Нічого. Я сьогодні вперше її наділа. Хіба не чудова? Дивись, як личить до неї муфта.
Я поглянув на пелерину — вона була хутряна. Я не знав, що це соболине хутро.
— У неї диявольськи дорогий вигляд. Де ти взяла її?
— Це подарунок Джека Кьюпера. Ми купили її вчора, якраз перед його від’їздом. — Вона погладила м’яке хутро, радіючи, мов дитина новій іграшці. — Як ти гадаєш, скільки вона коштує?
— Навіть не уявляю.
— Двісті шістдесят фунтів! Знаєш, я ще ніколи в житті не мала чогось коштовнішого. Я говорила йому, що це дуже дорого, але він і слухати не захотів. Він просто нав’язав мені її силою.
Розі радісно захихотіла, очі її блищали. Але я відчув, що обличчя моє витягується і по спині пробіг мороз.
— А Дріффілду не здається дивним, що Кьюпер подарував тобі хутряну пелерину, яка коштує такі гроші? — запитав я, намагаючись, щоб мій голос звучав природно.
В очах Розі затанцювали бісики.
— Ти знаєш Теда — він ніколи нічого не помічає; якщо ж спитає, я скажу йому, що дала за неї двадцять фунтів у ломбарді. І нічого більше він не дізнається. — Вона потерлася щокою об комір. — Вона така м’якенька, і кожному видно, що вона коштує немалі гроші.
Я їв над силу і, намагаючись не показати, що в мене робиться на душі, так-сяк підтримував розмову. Розі не дуже прислухалася до того, що я говорив. Вона думала тільки про свою нову пелерину і щомиті поглядала на муфту, яку тримала на колінах. Було в цьому погляді щось ліниве, хтиве і самовдоволене. Я сердився на неї, називав у думці дурною і вульгарною.
— Ти схожа на кішку, яка проковтнула канарку, — не втримався я від єхидного зауваження.
Вона тільки розсміялася.
— Саме так я себе й почуваю.
Двісті шістдесят фунтів були для мене неймовірно великою сумою. Я не уявляв, що хтось здатен стільки заплатити за пелерину. Я жив на чотирнадцять фунтів у місяць і жив непогано; якщо читач не дуже сильний в арифметиці, можу додати, що це становило сто шістдесят вісім фунтів на рік. Я не міг повірити, що хтось може зробити такий коштовний подарунок лише заради дружби. Що ж інше могло це означати, як не те, що Джек Кьюпер спав з Розі кожну ніч, поки жив у Лондоні, а від’їжджаючи заплатив їй? Як вона могла прийняти цю пелерину? Невже вона не розуміє, як це її принизило? Невже вона не бачить, як вульгарно робити такі дорогі подарунки? Мабуть, ні, бо вона сказала мені:
— Це було дуже мило з його боку, правда? Євреї завжди щедрі.