— Гадаю, він міг дозволити собі таку щедрість, — мовив я.
— О так, у нього безліч грошей. Він сказав, що хоче купити мені що-небудь перед від’їздом, і спитав, що б я хотіла. Ну, я відповіла, що мені хотілося б пелеринку з муфтою, але хіба могла я сподіватись, що він купить щось подібне! Коли ми зайшли в магазин, я попросила показати мені що-небудь з каракуля, але він заявив: «Ні, соболь, і найкращий, який тільки можна придбати за гроші». А коли ми побачили цю пелеринку, він просто присилував мене взяти її.
Я думав про неї — про її молочну шкіру, про її біле тіло в руках цього старого здоровенного кабана, про його товсті слиняві губи, що цілували її. Тоді я нарешті збагнув, що підозра, якій досі не хотів вірити, була справедлива; я зрозумів: коли вона ходила обідати з Квентіном Фордом, з Гаррі Ретфордом чи з Лайонелем Хільєром, вона спала з ними — так само, як і зі мною. Я не міг вимовити жодного слова, бо знав, що почну обсипати її образами. Я не стільки ревнував, скільки почував себе приниженим. Я розумів, що вона водила мене за ніс, як останнього дурня, і докладав усіх зусиль, щоб стримати гіркі докори.
Ми пішли в театр. Я не міг дивитися вистави, бо весь час відчував на своїй руці м’яке хутро соболиної пелеринки, бо весь час бачив її пальці, що погладжували муфту. Я не міг ні про що думати, як лише про того жахливого Джека Кьюпера. Як вона могла! Хотів би я мати досить грошей, щоб сказати їй: «Якщо ти одішлеш йому це паскудне хутро, я дам тобі ще краще». Нарешті вона помітила, що я мовчу.
— Ти такий мовчазний сьогодні.
— Невже?
— Ти погано себе почуваєш?
— Чудово!
Вона скоса поглянула на мене. Я не хотів зустрічатися з її поглядом, але знав, що її очі грали добре знайомою мені пустотливою і дитячою посмішкою. Більше вона не сказала нічого. Після закінчення вистави, ми взяли екіпаж, бо надворі лив дощ; я дав візникові адресу на Лімпус-роуд. Поки ми їхали до Вікторія-стріт, вона не вимовила жодного слова. Потім сказала:
— Ти не хочеш, щоб я зайшла до тебе?
— Як тобі завгодно.
Вона одчинила віконце і. дала візникові мою адресу. Потім узяла мене за руку, але я навіть не поворухнувся. Я дивився у вікно з гідністю ображеної людини. Коли ми приїхали на Вінсент-сквер, я допоміг їй вийти з екіпажа і мовчки провів у будинок. Я зняв пальто й капелюх. Вона кинула пелерину і муфту на диван.
— Чого ти сердишся? — запитала вона, підходячи до мене.
— Це тобі тільки здалося, — відповів я, дивлячись убік.
Вона взяла мене за щоки обома руками.
— Який ти дурненький. Чого ти сердишся за те, що Джек Кьюпер подарував мені хутряну пелерину? Ти ж не зміг би зробити мені такого дарунку, правда?
— Авжеж.
— І Тед не може. Невже ти гадаєш, я здатна відмовитись від хутряної пелерини, яка коштує двісті шістдесят фунтів? Я все життя мріяла про таку. А для Джека це дрібниця.
— Сподіваюся, ти не думаєш, ніби я вірю, що він подарував її тобі просто з дружніх почуттів?
— А чом би й ні. В усякому разі, він повернувся до Амстердама, і хто знає, чи приїде ще колись.
— Але ж він не єдиний.
Тепер я дивився на Розі сердитим, болісним, ображеним поглядом; вона посміхнулася мені, і як би хотів я описати милу доброту її чарівної посмішки! В її голосі забриніла безмежна ніжність.
— О, любий, навіщо ти сушиш собі голову іншими? Що тобі до того? Невже тобі погано зі мною? Хіба ти не щасливий?
— Страшенно.
— Ну, от бачиш! То навіщо ж псувати собі настрій дурними ревнощами? Чому не радіти тому, що маєш? Розважайся, поки є можливість, кажу я; за сто років нікого з нас уже не буде на світі. Тож веселися, поки можна!
Вона оповила руками мою шию і притиснулася губами до моїх губ. І я забув про своє обурення. Я думав тільки про її красу і безмірну доброту.
— Приймай мене такою, яка я є насправді, — прошепотіла вона.
— Гаразд, — відповів я.
Розділ вісімнадцятий
Увесь цей час я мало бачився з Дріффілдом. Майже весь день він займався редакційними справами, вечорами писав. Певна річ, він був удома кожної суботи — люб’язний, іронічно веселий; здавалося, він був радий бачити мене, і з задоволенням часом балакав на різні дрібні теми, але, звісно, більше уваги він приділяв старішим і важливішим за мене гостям. Я відчував, що відстань між нами дедалі зростає; він уже не був веселий, трохи вульгарний компаньйон, яким я знав його в Блекстейблі. Мабуть, тільки моя надмірна чутливість допомогла мені це зауважити, бо бар’єр, який виник між ним і людьми, з котрими він добродушно жартував, був майже непомітний. Здавалося, насправді він живе в уявному світі, і щоденне життя стало для нього чимось примарним. Інколи його просили виступати на званих обідах. Він уже був членом літературного клубу, познайомився з багатьма людьми поза тим вузьким колом, в яке його поставило письменницьке ремесло, і щодалі частіше одержував запрошення на сніданки та на чай від дам, які любили збирати навколо себе відомих письменників. Розі вони теж запрошували, але вона ходила рідко; вона заявляла, що не любить зборищ, і кінець кінцем їм потрібна не вона, а тільки Тед. Мені здається, вона соромилась і почувала себе чужою в тому середовищі. Очевидно, хазяйки не раз давали їй зрозуміти, що запрошують її лише з обов’язку; запросивши Розі, вони ігнорували її, бо ввічливість їх стомлювала.