Приблизно в цей час Едвард Дріффілд опублікував «Чашу життя». Не моя справа аналізувати його твори, до того ж згодом про них стільки писали, що апетит рядового читача, мабуть, уже задоволений, але дозволю собі зауважити, що «Чаша життя», на мою думку, — найцікавіша з його книг, хоч, звичайно, не найбільш важлива та популярна.
Їй властива холодна, безжалісна правдивість, яка на загальному тлі сентиментальності англійської прози вражає своїм оригінальним звучанням. Вона освіжає, як кислі яблука, і хоч набиває оскому, має тонкий, приємний гірко-солодкий присмак. З усіх книг Дріффілда це єдина, яку я хотів би написати. Сцена смерті дитини жахлива, вона просто роздирає душу, але в ній нема й сліду хворобливої сентиментальності, а неймовірний епізод, який іде за нею, просто неможливо забути.
Саме ця частина книги накликала справжню бурю на голову Дріффілда. Кілька днів після виходу книги здавалося, що вона матиме долю попередніх його романів: здобуде солідні рецензії, загалом схвальні, але з зауваженням, її розкуплять, але не дуже швидко. Розі казала, що Тед сподівався одержати за неї триста фунтів і поговорювала про те, щоб зняти на літо будинок поблизу річки. Перші дві чи три замітки були ухильні. Атаку розпочала одна з ранкових газет. Книзі була присвячена ціла шпальта, її називали обурливою, непристойною, а видавцям докоряли за те, що вони випустили її на ринок. Змальовувались страшні картини спустошливого впливу, який вона може справити на англійську молодь. Вона, буцімто, ображала все жіноцтво. На думку рецензента, ніяк не можна було допустити, щоб такий твір потрапив до рук підлітків і невинних дівчат. Інші газети підтримали його. Найдурніші вимагали заборонити книгу, а дехто навіть серйозним тоном запитував, чи не той це випадок, коли слід втрутитися прокурору. Осуд був загальний; якщо подекуди якийсь сміливий письменник, котрий звик до реалістичнішого тону континентальних романів, і заявляв, що Едвард Дріффілд ніколи не писав нічого кращого, такого письменника ігнорували. Його відвертість пояснювали підлим бажанням добитися дешевої популярності. Бібліотеки бойкотували книгу, а постачальники залізничних книжкових кіосків відмовились її брати.
Дріффілдові це, звичайно, було дуже неприємно, але він терпів усе з філософським спокоєм і лише знизував плечима.
— Вони кажуть, що це неправда, — посміхався він. — Хай ідуть під три чорти. Це правда.
В цю критичну хвилину його підтримали вірні друзі. Захоплюватися «Чашею життя» стало ознакою естетичної зрілості; висловити своє обурення нею значило визнати себе обивателем. Місіс Бартон Треффорд без вагань заявила, що це — шедевр, і хоч момент для виступу Бартона із статтею у «Квотерлі» був не дуже слушний, її віра в майбутнє Едварда Дріффілда лишалася непохитною. Дивно і повчально читати зараз книгу, яка спричинилася до такої сенсації; в ній нема жодного слова, жодного епізоду, які примусили б почервоніти або збентежити навіть найцнотливішого з сьогоднішніх читачів.
Розділ дев’ятнадцятий
Приблизно через півроку, коли збудження, викликане «Чашею життя», трохи спало, Дріффілд почав новий роман, який він згодом опублікував під назвою «Плодами їхніх рук». На той час я працював помічником хірурга в одній лікарні і вчився на четвертому курсі. Одного дня я зайшов у головну прийомну, де мав зачекати хірурга, якого звичайно супроводжував при обході палат. Я глянув на полицю, куди складали листи, бо інколи люди, не знаючи моєї адреси на Вінсент-сквер, писали в лікарню, і здивовано побачив телеграму на своє ім’я. В ній говорилося:
«Прошу обов’язково зайти до мене сьогодні о п’ятій. Важлива справа.
Я не міг збагнути, чого їй від мене треба. Протягом останніх двох років ми зустрічалися з нею разів десять, але вона не звертала на мене жодної уваги, і я ніколи не бував у неї вдома. Я знав, що чоловіків за чайним столом завжди бракує. Отже, в останню хвилину хазяйка могла зміркувати, що молодий студент-медик краще, ніж ніхто, але з тону телеграми було видно, що йшлося не про вечірку.