— Суть сільського гумору здебільшого незрозуміла для невтаємничених, — виголосив Олгуд Ньютон.
— Ми повинні допомогти нашому любому Едвардові всіма можливими засобами, — сказала місіс Бартон Треффорд. Її очі задумливо спинилися на мені. — Якщо цей Кемп утік з Розі Дріффілд, він повинен був кинути власну дружину.
— Мабуть, що так, — відповів я.
— Чи не зробите ви нам послугу?
— Якщо зможу.
— Може, ви поїхали б до Блекстейбла і довідалися точно, що сталося? Гадаю, нам слід було б налагодити зв’язок з дружиною цієї людини.
Я не любив втручатися в чужі справи.
— Не знаю, як це зробити, — заперечив я.
— Ви не могли б побачитися з нею?
— Ні, не міг би.
Якщо місіс Бартон Треффорд в душі і розцінила мою відповідь як нечемну, вона лише злегка посміхнулася.
— В усякому разі з цим можна почекати. Найголовніше зараз — це поїхати і дізнатися про цього Кемпа. Я спробую побачити сьогодні ввечері Едварда. Не можу примиритися з думкою, що він лишається один у такому страхітливому домі. Ми з Бартоном вирішили поселити його тут. У нас є вільна кімната, і я зроблю все, щоб він міг працювати тут. Ви згодні, що тут йому буде найкраще, Олгуде?
— Цілком.
— І чому б то йому не залишитися тут на довше, принаймні, на кілька тижнів? А згодом він може поїхати з нами на дачу. Ми збираємось у Бретань. Я певна, що йому там сподобається. Це буде для нього повна зміна обстановки.
— Головне зараз полягає в тому, — сказав Бартон Треффорд, поглядаючи на мене майже так само приязно, як і його дружина, — чи поїде цей молодий костоправ до Блекстейбла і чи розвідає все, що можливо. Ми повинні знати що до чого. Для нас це просто необхідно.
Бартон Треффорд намагався спокутувати свій інтерес до археології невимушеними манерами і жартівливою, навіть вульгарною мовою.
— Він не може відмовитись, — почала його дружина, звертаючи на мене ніжний благальний погляд. — Ви не відмовитесь, правда? Це так важливо, і ви єдиний можете нам допомогти.
Певна річ, вона цього не знала, але мені не менш за неї кортіло довідатися, що і як сталося; вона не знала, який нестерпний біль краяв моє серце.
— Я не можу до суботи вирватися з лікарні, — сказав я.
— То їдьте в суботу. Це дуже люб’язно з вашого боку. Всі Едвардові друзі будуть вам вдячні. Коли ви повернетесь?
— Мені треба бути в Лондоні в понеділок уранці.
— Тоді приходьте до мене вдень випити чаю. Я нетерпляче чекатиму вас. Ну, дякувати богові, тут усе владнано. А зараз треба якось упіймати Едварда.
Я зрозумів, що можу йти. Олгуд Ньютон теж розпрощався і пішов разом зі мною вниз сходами.
— Наша Ізабелла має сьогодні вигляд Катерини Арагонської, що, я вважаю, дуже їй до лиця, — пробурмотів він, коли двері за нами зачинилися. — Чарівна жінка, а серце в неї — чисте золото. Venus toute entière à sa proie attachée[28].
Я не зрозумів значення його, слів, бо те, що я розповів про місіс Бартон Треффорд, стало відомо мені значно пізніше. Але я відчув, що він говорить про неї щось украй зле і, мабуть, єхидне. Тому я хихикнув.
— Сподіваюсь, ваша юність схиляється до того засобу сполучення, який моя люба Діззі назвала під сердиту руку гондолою Лондона?
— Я збираюся їхати конкою, — відповів я.
— Он як! Якби ви мали намір їхати в екіпажі, я б попросив вашої ласки підвезти мене; якщо ж ви плануєте скористатися таким вульгарним засобом пересування, який я за старим звичаєм називаю омнібусом, я доправлю своє опасисте тіло у візничій кареті.
Він зробив знак візникові і простягнув мені два в’ялих пальці.
— Я приїду в понеділок, щоб дізнатися про наслідки того, що дорогий Генрі назвав би вельми делікатною місією.
Розділ двадцятий
Та минуло багато років, перш ніж я знову зустрівся з Олгудом Ньютоном…
По приїзді у Блекстейбл, я одержав листа від місіс Треффорд (яка про всякий випадок записала мою тамтешню адресу). Обіцяючи пояснити причину при побаченні, вона просила не приходити до неї на квартиру, а зустріти її о шостій годині в залі першого класу на вокзалі Вікторія. Отож, як тільки мені пощастило звільнитися в той понеділок у лікарні, я рушив туди і майже зразу побачив її. Вона швидко підійшла до мене своєю легкою ходою.
— Ну, які у вас новини? Давайте сядемо десь у затишному кутку.
Ми знайшли зручне місце.
— Мушу пояснити, чому я попросила вас прийти сюди, — сказала вона. — У нас живе Едвард Дріффілд. Спершу він не хотів переходити, та врешті я переконала його. Але він збуджений, знервований, хворий. Я боялася, щоб він часом не побачив вас.