Я розповів місіс Дріффілд основні факти. Вона слухала дуже уважно, інколи хитала головою. Але хіба могла вона зрозуміти, яка у Блекстейблі знялася буча?! Місто було саме не своє від збудження. Нічого подібного не траплялося там уже багато років, і всі тільки про це й говорили. Лорд Джордж Кемп зник. За тиждень до цього він оголосив, що має їхати до Лондона в справах, а ще через два дні об’явили про його банкрутство. Виявилося, що афера з будівництвом закінчилася невдачею, спроби перетворити Блекстейбл на модний курорт не знайшли підтримки, і йому довелося позичати гроші, де тільки можна. Найрізноманітніші чутки ходили по місту. Маленькі люди, які довірили йому свої заощадження, стали перед загрозою втратити все, що мали. Я не знав подробиць, бо ні дядько, ні тітка не розумілися на цих справах; у мене теж не вистачало знань, що збагнути те, про що говорили люди. Але на будинок Джорджа Кемпа було накладено арешт, оголосили також про розпродаж меблів. Дружина лишилася без жодного пенні. Обидва сини, хлопці віком двадцяти й двадцяти одного року, займалися торгівлею вугіллям, і їх теж зачепила ця катастрофа. Джордж Кемп утік, прихопивши всю готівку — казали, щось близько тисячі п’ятисот фунтів. Але хто міг знати точно? Було відомо, що даний наказ про його арешт. Вважали, що він утік за кордон, дехто твердив, що Кемп подався до Австралії, дехто — до Канади.
— Сподіваюсь, його впіймають, — говорив мій дядько. — Він заслужив довічну каторгу.
Обурювалися геть усі. Люди не могли йому вибачити того, що він завжди галасував і кипів завзяттям, насміхався над ними, поїв їх, влаштовував прийоми, їздив у такому ловкому екіпажі і по-молодецькому зсував набакир свій коричневий котелок. Але про найгірше розповів моєму дядькові після недільної служби церковний староста. Виявляється, останні два роки лорд Джордж майже щотижня зустрічався з Розі Дріффілд у Гавершемі, і вони разом проводили ніч у трактирі. Його власник вклав гроші в одне з фантастичних підприємств лорда Джорджа і, зміркувавши, що втратив їх, розповів про ці зустрічі. Він міг би стерпіти, якби лорд Джордж обдурив інших, але ж він обдурив його, що так багато зробив для нього — тут уже пробачте!
— Гадаю, вони втекли разом, — сказав дядько.
— Це мене не здивувало б, — відповів церковний староста.
Після вечері, доки служниця прибирала зі столу, я пішов на кухню побалакати з Мері-Енн. Вона ходила до церкви і теж чула цю історію. Навряд чи парафіяни уважно слухали того дня дядькову проповідь.
— Вікарій твердить, що вони втекли разом, — мовив я, жодним словом не натякнувши про те, що знав.
— Ну, звичайно ж, — відповіла Мері-Енн. — Він був єдиний чоловік, якого вона по-справжньому кохала. Варто йому було поворухнути мізинцем, і вона покинула б кого завгодно.
Я потупив очі. Я страшенно страждав від гіркого почуття образи і дуже сердився на Розі: вже надто вона погано повелася зі мною.
— Мабуть, ми вже ніколи не побачимо її, — мовив я. Слова ці краяли мені серце.
— Я теж так гадаю, — весело відказала Мері-Енн.
Коли я розповів місіс Бартон Треффорд все, що, на мою думку, їй слід було знати, вона зітхнула. Не знаю тільки, чи від задоволення, чи від смутку.
— В усякому разі з Розі покінчено, — сказала вона. Потім підвелася і простягнула мені руку. — І чому письменники так невдало одружуються? Все це дуже сумно, дуже сумно. Щиро дякую вам за все. Тепер ми принаймні знаємо, що до чого. Аби тільки це не вплинуло на Едвардову роботу.
Її слова видалися мені трохи недоречними. Лише одне не викликало сумніву: про мене вона зовсім не думала. Я вивів її з вокзалу і посадив у конку, що йшла по Кінгс-роуд до Челсі, а сам попрямував додому.
Розділ двадцять перший
Я втратив зв’язки з Дріффілдом. Шукати його товариства мені заважала власна соромливість; крім того, багато часу в мене забирали екзамени. А коли я склав їх, то поїхав за кордон. Пам’ятаю, якось мені потрапило на очі газетне повідомлення про його розлучення з Розі. Від неї не було жодних звісток. Іноді її мати одержувала невеликі суми — по десять, двадцять фунтів. Вони приходили в рекомендованих листах із штампом Нью-Йорка, але без зворотної адреси і без жодного слова, гадали, що вони приходять від Розі, бо для місіс Генн більше нікому було посилати гроші. Потім мати Розі вмерла; мабуть, дочка якимось чином дізналася про це, тому що листи більше не приходили.
Розділ двадцять другий
З Олроєм Кіром я, як і було домовлено, зустрівся у п’ятницю на вокзалі Вікторія, щоб їхати у Блекстейбл поїздом, котрий відходив о п’ятій десять. Ми зручно влаштувалися в протилежних кутках купе для курців. Від нього я в загальних рисах дізнався, що сталося з Дріффілдом після того, як од нього втекла дружина. У свій час Рой дуже зблизився з місіс Бартон Треффорд. Знаючи його і пам’ятаючи її, я не здивувався, коли почув, що Рой подорожував з нею і Бартоном по Європі, поділяючи з ними їхнє захоплення Вагнером, творами постімпресіоністів та архітектурою барокко. Він регулярно снідав у них у Челсі, а коли роки і підупале здоров’я ув’язнили місіс Треффорд у вітальні, він, незважаючи на виняткову завантаженість, регулярно, раз на тиждень, приходив посидіти з нею. У нього було добре серце. Після її смерті він написав статтю, в якій з благородним хвилюванням віддав належне її дару співчуття і великому вмінню розбиратися в людях.