Через три тижні Едвард Дріффілд написав їй, що одержавши спеціальний дозвіл на негайний шлюб, він одружився зі своєю сиділкою.
Мені здається, місіс Бартон Треффорд ніколи так переконливо не виявляла величі своєї душі, ніж тоді, коли довідалася про цю новину. Думаєте, вона кричала: «Іуда, Іуда!»? Чи рвала на собі волосся, качалася по підлозі і дригала ногами в припадку істерики? Чи насипалася на смирного вченого Бартона і назвала його заплішеним старим дурнем? Чи лементувала про невірність мужчин і розпусність жінок? Чи, може, надсадно вигукувала непристойності, з якими, за твердженням психіатрів, виявляють несподівану обізнаність найчеснотливіші жінки? Нічого подібного. Вона написала чарівного вітального листа Дріффілду і його молодій, в якому зазначила, що дуже рада мати двох улюблених друзів замість одного. Вона запрошувала їх зупинитися в неї, коли вони повернуться до Лондона. Вона говорила всім і кожному, що цей шлюб приніс їй багато, багато щастя, бо у Едварда Дріффілда старість не за горами і йому конче потрібен постійний догляд; а хто ж може доглянути його краще, ніж лікарняна сиділка? Ніхто ніколи не чув од місіс Бартон Треффорд нічого, крім похвали, на адресу нової місіс Дріффілд; вона, мовляв, не дуже красива, але в неї таке миле обличчя; звичайно, вона не леді в повному розумінні цього слова, але Едвард навряд чи був би щасливий з імпозантною жінкою. Саме така дружина йому й потрібна. Проте можна було з певністю твердити, що місіс Бартон Треффорд трохи переборщила із своєю доброзичливістю, схожою на мед, змішаний з сірчаною кислотою.
Розділ двадцять третій
Коли ми з Роєм приїхали до Блекстейбла, на нього чекав автомобіль — не надто пишний і не дуже дешевий. Для мене шофер передав записку, в якій місіс Дріффілд запрошувала поснідати з нею наступного дня. Я сів у таксі й поїхав у «Ведмідь і ключ». Рой сказав, що на березі є новий готель — «Морський», та я не хотів заради благ цивілізації зраджувати симпатіям юності. Я зауважив зміни вже на залізничній станції, яка містилася у зовсім іншому місці, на новій вулиці, і, звісно, було чудно їхати по Хай-стріт в автомашині. Але «Ведмідь і ключ» лишився незмінним і зустрів мене з колишньою байдужістю. У вестибюлі нікого не було. Шофер поставив мій чемодан і поїхав. Я гукнув — ніхто не озвався. Я зайшов у бар і побачив молоду жінку з коротко підстриженим волоссям, яка читала книгу містера Комптона Маккензі. Я спитав її, чи можна зняти номер. Вона кинула на мене трохи сердитий погляд і відповіла, що, на її думку, можна. А як мені здалося, що цим вичерпався її інтерес до справи, я ввічливо запитав, чи є тут хтось, хто покаже мені кімнату. Вона підвелася і, відчинивши двері, пронизливим голосом гукнула:
— Кеті!
— Чого тобі? — почув я.
— Тут джентльмен хоче номер.
За кілька хвилин з’явилася старезна виснажена жінка в неохайному ситцевому платті, з розкуйовдженим сивим волоссям; вона повела мене на другий поверх і показала малесеньку брудну кімнатку.
— Невже у вас нема нічого кращого? — спитав я.
— Всі комівояжери, як правило, живуть у цій кімнаті, — відповіла вона, презирливо пирхнувши.
— А інші у вас є?
— На одного — немає.
— Тоді дайте мені номер на двох.
— Зараз піду і спитаю місіс Брентфорд.
Я пішов за нею на перший поверх. Вона постукала в двері, їй дозволили зайти, і, коли двері відчинилися, я побачив товсту жінку з сивим старанно зачесаним волоссям. Вона читала книгу. Очевидно, всі у «Ведмеді й ключі» цікавилися літературою. Вона байдуже поглянула на мене, коли Кеті пояснила, що мене не задовольняє сьомий номер.
— Покажи йому п’ятий, — сказала вона.
Я почав відчувати, що повівся трохи необачно, зарозуміло відмовившись від запрошення місіс Дріффілд, а пізніше легковажно відхиливши мудру пропозицію Роя оселитися в «Морському». Кеті знову пішла зі мною нагору і завела в більшу кімнату, що виходила вікнами на Хай-стріт. Більша її частина була зайнята двоспальним ліжком. Вікна, напевно, не відчинялися цілий місяць.