Я сказав, що це мене влаштовує і спитав про обід.
— Ви можете одержати все, що завгодно, — сказала Кеті. — У нас тут нічого немає, але я можу збігати і принести.
Знаючи англійські сільські готелі, я замовив відбивну котлету. Потім вийшов прогулятися. Дійшовши до берега, я побачив нову еспланаду, а там, де було незахищене од вітру поле, — стояв ряд бунгало і вілл. Але вони були такі злиденні і брудні, що я подумав: минуло стільки років, а мрія лорда Джорджа перетворити Блекстейбл на модний морський курорт так і не здійснилася. Відставний офіцер і дві старі леді гуляли по розбитому асфальту. Було неймовірно нудно. Дув холодний вітер, а з-над моря сіялася дрібна мряка.
Я повернув до міста. Тут, на площі між «Ведмедем і ключем» та «Герцогом Кентським», незважаючи на негоду, стояли купками люди; їхні очі були такі ж блідо-голубі, а широкі вилиці такого ж густо-червоного кольору, як колись у батьків. Дивно було бачити, що дехто з моряків у синіх фуфайках все ще носять маленькі золоті кільця у вухах — і не тільки старі, але й хлопці, які навряд чи досягли повноліття. Я побрів вулицею. Банк був перебудований, а магазин канцелярського приладдя, де я купував папір і віск, щоб робити відбитки з чавунних дощок на старих будівлях разом з маловідомим письменником, якого випадково зустрів колись, — зовсім не змінився; були тут два чи три кінотеатри; їх крикливі афіші враз надали акуратній вуличці розпусного вигляду, і вона стала схожою на респектабельну підстаркувату жінку, що випила трохи більше, ніж слід.
У величезній кімнаті, в якій я обідав один за столом, накритим на шість персон, було холодно і похмуро. Прислужувала мені неохайна Кеті. Я спитав, чи можна запалити камін.
— В червні не можна, — відказала вона. — Ми не палимо камінів після квітня.
— Я заплачу за це, — наполягав я.
— В червні не можна. В жовтні — будь ласка, але не в червні.
Закінчивши обід, я вийшов у бар випити скляночку портвейну.
— У вас тут тихо, — звернувся я до коротко підстриженої буфетниці.
— Тихо, — відповіла вона.
— Здавалося б, у такий вечір тут повинно бути безліч людей.
Тут через задні двері ввійшов товстий червонопикий чоловік із стриженою сивою головою. Мабуть, це був мій господар.
— Містер Брентфорд? — спитав я.
— Так, це я.
— Я знавав вашого батька. Чи не вип’єте зі мною склянку вина?
Я назвав йому своє прізвище, яке в дні мого дитинства було відоме в Блекстейблі краще за будь-яке інше, але з деяким розчаруванням побачив, що воно не знайшло жодного відгуку в його пам’яті. Однак від склянки вина він не відмовився.
— Приїхали сюди в справах? — поцікавився Брентфорд. — У нас буває дуже мало комівояжерів. Ми завжди раді допомогти їм, чим можемо.
Я сказав, що приїхав зустрітися з місіс Дріффілд, давши йому змогу роздумувати: з якою метою.
— Мені довелося багато разів бачити старого, — заявив містер Брентфорд. — Він охоче навідувався сюди, щоб випити кухоль пива. Майте на увазі, я не кажу, що він коли-небудь напивався, просто полюбляв сидіти в барі і балакати. Їй-богу, він міг говорити цілу годину — байдуже з ким. Місіс Дріффілд не дуже-то подобалося, що він ходить до нас. Він зникав з дому, не сказавши нікому жодного слова, і шкандибав сюди. Знаєте, для людини його віку це була не така вже й легка прогулянка. Певна річ, коли дома помічали, що він десь подівся, місіс Дріффілд уже знала, де він, відразу ж дзвонила по телефону і питала, чи він тут. Потім вона приїздила в автомобілі, заходила в готель і розшукувала мою дружину. «Підіть і приведіть його, місіс Брентфорд, — казала вона в таких випадках. — Я не люблю заходити в бар, де вештається всякий люд». Тоді місіс Брентфорд приходила сюди і говорила: «Ну, містер Дріффілд, місіс Дріффілд приїхала за вами на машині, тому краще б ви допивали своє пиво і їхали з нею додому». Він завжди просив місіс Брентфорд не казати, що він тут, коли дзвонитиме місіс Дріффілд, але, певна річ, ми не могли цього робити. Він був старою людиною, і ми не хотіли брати на себе відповідальність. Він народився тут і, знаєте, його перша дружина була теж з Блекстейбла. Вона вже давно померла. Я ніколи її не бачив. Дивакуватий був старий, але зовсім не чванливий. Мені казали, що його дуже високо цінували там, у Лондоні, а коли він помер — про нього писали в усіх газетах, та ви ніколи б не подумали про це, розмовляючи з ним. Здавалося, що він просто ніхто — як ви чи я. Звичайно, ми завжди намагалися посадити його якнайзручніше; ми пропонували йому крісло. Так ні — йому хотілося сидіти тільки за шинквасом: він казав, що любить відчувати під ногами перекладку. Мені чомусь здається, що тут він був щасливіший, ніж де-інде. Він завжди говорив, що любить бар. Він казав, що тут можна вивчати життя. І ще він казав, що завжди любив життя. Оригінальна він був людина. Нагадував мені батька, з тією лише різницею, що мій старий ніколи в житті не прочитав жодної книги. Батько щодня випивав пляшку французького коньяку і помер у сімдесят вісім років; його остання хвороба була також першою. Я дуже нудьгував за старим Дріффілдом, коли його не стало. Цими днями я навіть говорив місіс Брентфорд, що хотів би колись почитати хоч одну з його книг, кажуть, він написав кілька про наш край.