Розділ двадцять четвертий
Ранок був холодний і вологий, але без дощу. Я вирішив прогулятися по Хай-стріт до будинку вікарія. Я пізнавав знайомі прізвища над крамницями: Генни, Кемпи, Кобби, Іггалдени — споконвічні кентські прізвища. Але жодної знайомої людини. Я почував себе привидом, що йде вулицею, на якій колись знав майже кожного принаймні в обличчя. Раптом повз мене прогуркотів дуже обшарпаний маленький автомобіль; він зупинився і дав задній хід; я побачив, що хтось допитливо придивляється до мене. Товстий і високий літній чоловік виліз з машини.
— Ви часом не Віллі Ешенден? — спитав він.
Тільки тоді я впізнав його. Це був лікарів син — ми разом ходили до школи, разом переходили з класу в клас; я знав, що він успадкував батькову спеціальність.
— Привіт! — вигукнув він. — Як ся маєш? А я саме їздив до будинку вікарія, відвідав онука. Знаєш, там тепер підготовча школа. Він ходить у перший клас.
Мій приятель був погано й неохайно вдягнений, але мав красиву голову. Замолоду він, очевидно, був надзвичайно вродливий. Дивно, що я ніколи не помічав цього.
— Ти вже дід? — запитав я.
— Навіть тричі, — засміявся він.
Це мене вразило. Він пожив, бачив світ; ставши дорослою людиною, одружився, завів дітей, а тепер вже вони, в свою чергу, мають дітей; видно було, він усе життя працював, терпів злидні. В манерах його були властиві усім сільським лікарям грубувата прямота, добродушність і єлейність. Його життя закінчилося. В моїй голові було безліч планів нових книг і п’єс, вона була повна задумів, я почував, що в мене попереду ще багато роботи і радощів; і все ж для інших я, мабуть, здавався таким самим старим, яким він здавався мені. Я був настільки схвильований, що навіть не насмілився спитати про його братів, що з ними грався в дитинстві, або про старих друзів, з якими колись був близький; після кількох безглуздих реплік ми розійшлися. Я пішов далі, до будинку вікарія — простого, недоладно збудованого будинку, надто віддаленого від центру для теперішнього священика, який ставився до своїх обов’язків серйозніше, ніж мій дядько, та й надто дорогого, як на сьогоднішнє життя. Оточений зеленими газонами будинок стояв у великому саду. На будинку висіла велика квадратна дошка, вона проголошувала, що тут міститься підготовча школа для синів джентльменів і сповіщала ім’я та вчені звання директора школи. Я зазирнув через огорожу; сад був занедбаний, а ставок, у якому я колись ловив пліточок, замулений. Пасторські землі були розбиті на будівельні ділянки. Тут-таки простяглися ряди маленьких цегляних будинків, до яких вели погані вибоїсті дороги. Я йшов уздовж Джой-Лейн; бунгало ганками дивилися на море; старий будинок застави був перетворений на чайну.
Я обходив усе місто. Безліч маленьких жовтих будинків утворювали цілі вулиці, але я не міг збагнути, хто тут живе, бо навколо не було видно жодної душі. Потім пішов у гавань. Вона була порожня, тільки одне торговельне судно стояло трохи віддалік од пристані. Двоє-троє моряків сиділи під стіною пакгауза; коли я проходив мимо, вони витріщилися на мене. Вугільники більше не заходили в Блекстейбл.
Настав час вирушати у Ферн-Корт, і я повернув назад до «Ведмедя й ключа». Хазяїн сказав, що в нього є «даймлер», і я заздалегідь домовився, що він відвезе мене туди на другий сніданок. Коли я підійшов, машина вже стояла біля дверей — невеличке двомісне авто, таке старе, якого я ще ніколи не бачив. Воно пересувалося зі скрипом, гуркотом і торохтінням, з такими різкими ривками, що я вже й не сподівався дістатися до місця. Але дивне диво! Машина пахнула точнісінько так, як стара коляска, яку мій дядько наймав кожного недільного ранку, щоб їхати до церкви. Від неї йшов гострий дух конюшні й затхлої соломи. Я марно намагався збагнути, чому через стільки років автомобіль має такий самий запах. Ніщо так не оживляє минуле, як запахи, і, неуважний до місцевості, через яку котив мене цей дивовижний екіпаж, я знову побачив себе маленьким хлопчиком на передньому сидінні; поряд зі мною лежала таця для причастя, а напроти сиділи тітка — у чорному шовковому плащі й маленькому капелюшку з пером (від неї долітав слабкий аромат чистої білизни та одеколону) — і дядько в сутані, з широкою стрічкою рубчатого шовку навколо неосяжної талії, з золотим хрестом на золотому ланцюжку, що звисав на живіт.