— Гляди мені, Віллі, поводься сьогодні як слід. Не крутися, сиди на своєму місці рівно. В божому домі не гоже сидіти розлігшись; пам’ятай, що ти маєш служити прикладом для інших хлопчиків, бо ж їм не пощастило дістати такого виховання.
Коли я приїхав у Ферн-Корт, місіс Дріффілд і Рой гуляли по саду. Вони відразу ж підійшли до мене.
— Я показувала Рою свої квіти, — сказала місіс Дріффілд, потискуючи мені руку, і, зітхнувши, додала: — Це єдине, що в мене лишилося.
Вона виглядала не старішою, ніж шість років тому, коли я побачив її востаннє, і носила свій вдовиний траур з мовчазною гідністю. На шиї в неї був комірець із білого крепу, на зап’ястках такі ж манжети. Я помітив, що Рой одягнув чорний галстук до свого елегантного синього костюма; мені здалося, що це — знак поваги до славетного небіжчика.
— Зараз я покажу вам свої квіткові бордюри, — сказала місіс Дріффілд, — а потім підемо снідати.
Ми попростували садовою доріжкою. Рой виявив неабияку ерудицію: він знав назву кожної квітки, і латинські терміни вилітали з його вуст, як сигарети з фабричного автомата. Він розповідав місіс Дріффілд, де вона може дістати різновидності, котрі їй конче необхідно мати, і які є інші прегарні види квітів.
— Може пройдемо через кабінет Едварда? — запропонувала місіс Дріффілд. — Я зберігаю його в тому вигляді, який він мав за життя чоловіка. Я не допустила жодних змін. Ви не повірите, скільки людей приходить подивитися на будинок. І, звичайно, передусім вони хочуть бачити кімнату, в якій він працював.
Ми зайшли через відчинені скляні двері. На бюро стояла ваза з трояндами, а на маленькому круглому столику поруч із кріслом лежав номер «Спектейтора». В попільницях лежали люльки хазяїна, в чорнильниці було чорнило. Все лишалося, як давніше. В той же час, не знаю чому, кімната здавалася на диво мертвою; вона була просякнута музейною затхлістю. Місіс Дріффілд підійшла до книжкової шафи і з легкою напівграйливою, напівсумною посмішкою швидко провела руками по корінцях півдюжини книг у синій оправі.
— Знаєте, Едвард так захоплювався вашими творами, — сказала вона. — Він часто їх перечитував.
— Мені це дуже приємно чути, — ввічливо відповів я.
Я добре пам’ятав, що під час мого останнього візиту їх тут не було. Ніби між іншим, я вийняв одну з них і провів пальцем по верхньому обрізу, щоб подивитись, чи є там пил. Пилу не було. Тоді я витяг іншу книгу, Шарлотти Бронте, і, балакаючи, проробив такий самий експеримент. На ній теж не було пилу. Отож я лише встановив, що місіс Дріффілд чудова хазяйка і в неї сумлінна покоївка.
Ми сіли снідати. Це був поживний англійський сніданок: ростбіф і йоркширський пудинг; розмова зайшла про роботу, що нею займається Рой.
— Я хочу по змозі полегшити дорогому Рою його тягар, — сказала місіс Дріффілд, — і для цього доклала всіх зусиль, щоб зібрати побільше матеріалу. Звичайно, це було нелегко, зате дуже цікаво. Я перебрала велику кількість старих фото — я Покажу їх вам.
Після сніданку ми перейшли до вітальні, і я знову зауважив, з яким винятковим тактом місіс Дріффілд обладнала її. Кімната була навіть більше пристосована до смаків удови видатного письменника, ніж колись до смаків його дружини. Ці ситцеві чохли, ці вази з ароматичною сумішшю, ці китайські фігурки дрезденського виробництва — на всьому лежав невиразний слід смутку: здавалося, вони були сповнені жури про славне минуле. Я хотів би, щоб цього холодного дня в каміні горів вогонь, але англійці настільки ж загартована, як і консервативна нація. Сумніваюся, щоб місіс Дріффілд спало на думку запалити камін до першого жовтня. Вона спитала мене, чи бачився я з леді, яка колись привозила мене сюди снідати, і з деякої різкості її тону, я зрозумів, що після смерті її видатного чоловіка світська знать виявила яскраво виражену тенденцію більше не помічати її. Ми завели розмову про померлого; Рой і місіс Дріффілд вже почали ставити хитрі запитання, щоб підбурити мене на спогади, і я вже мобілізував свою увагу, щоб, бува, не виказати ненароком чогось такого, що мав намір лишити при собі, коли раптом добре вдягнена покоївка внесла на маленькому підносі дві візитні картки.