— Два джентльмени в машині, мем. Вони питають дозволу оглянути будинок і сад.
— Як вони мені надокучили! — скрикнула місіс Дріффілд з трохи незвичною жвавістю. — Хіба це не дивно: я тільки-но казала вам, що до нас раз у раз приходять відвідувачі. Я ніколи не маю спокійної хвилини.
— А чому б вам не сказати, що ви, на жаль, не можете прийняти їх? — спитав Рой, як мені здалося, з деяким єхидством.
— О ні, так я не зроблю нізащо. Едвард цього б не схвалив. — Вона подивилася на картки. — У мене немає при собі окулярів.
Вона передала картки мені, і на одній з них я прочитав: «Генрі Берд Мак-Дугел, Вірджинський університет», олівцем було дописано: «асистент професора англійської літератури». На другій стояло: «Жан-Поль Андерхілл», а внизу — нью-йоркська адреса.
— Американці, — сказала місіс Дріффілд. — Скажіть, що мені дуже приємно їх бачити.
Покоївка відразу ж ввела відвідувачів. Обидва вони були широкоплечі молодики з гладенькими, чисто виголеними смаглявими обличчями й гарними очима; обидва були в рогових окулярах і обидва мали густе, чорне, зачесане назад волосся; обидва були вдягнені в зовсім нові англійські костюми; і хоч обидва почували себе трохи ніяково, але говорили багато і поводилися вельми ввічливо. Вони пояснили, що здійснюють літературну подорож по Англії і, глибоко поважаючи Едварда Дріффілда, дозволили собі на шляху до Рея, де збираються відвідати будинок Генрі Джеймса[32], зробити зупинку тут, сподіваючись, що їм дозволять побачити місце, освячене такою великою кількістю літературних асоціацій. Посилання на Джеймса не дуже, видно, сподобалося місіс Дріффілд.
— Здається, там є кілька дуже добрих майданчиків для гри в гольф, — зауважила вона.
Вона познайомила американців з Роєм і зі мною. Я з величезним захопленням стежив, як Рой використовує слушну нагоду. Виявилося, що він виступав з лекціями у Вірджинському університеті й гостював у одного видатного члена ученої ради факультету. У нього лишилися незабутні спогади. Йому важко сказати, що його вразило більше: щедра гостинність, з якою його приймали чарівні вірджинці, чи їхній величезний інтерес до мистецтва і літератури. Рой почав розпитувати, як почуває себе той і той; він, мовляв, заприязнився там на все життя з багатьма людьми: здавалося, всі ті, з ким він зустрічався, без жодного винятку були хороші, добрі й розумні. Невдовзі молодий професор вже розповідав Рою, як йому подобаються його книги, а Рой скромно пояснював, яку мету він ставив перед собою в тій чи іншій, і як неповно він виконав свій задум. Місіс Дріффілд слухала із щирою увагою і посміхалася, але я помітив, що її посмішка дещо вимушена. Напевно, Рой теж це помітив, бо раптом припинив розмову.
— Не хочу набридати вам своєю балаканиною, — добродушно мовив він гучним голосом. — Я тут тільки тому, що місіс Дріффілд виявила мені велике довір’я, дозволивши написати біографію Едварда Дріффілда.
Це, звичайно, дуже зацікавило відвідувачів.
— Добрячий шмат роботи, повірте мені, — грайливо сказав Рой з американським акцентом. — На щастя, мені допомагає місіс Дріффілд, вона була не тільки прекрасна дружина, але й чудовий особистий секретар і друкарка; матеріали, які вона передала в моє розпорядження, настільки повні, що мені майже нічого робити — хіба тільки скористатися з її працьовитості і її… Її щирої старанності.
Місіс Дріффілд скромно розглядала килим на підлозі. Двоє молодих американців дивилися тепер на неї, в їхніх темних очах світилася симпатія, інтерес і повага. Розмова тривала ще якийсь час — побалакали трохи про літературу, не забули і про гольф, бо відвідувачі зауважили, що сподіваються зіграти кілька партій в Реї. І тут знову ініціативу захопив Рой, який радив їм пильнувати такої-то й такої-то ямки; коли ж вони приїдуть до Лондона, він плекає надію, що вони погодяться зіграти з ним у Санінгдейлі. Тут місіс Дріффілд підвелася і запропонувала їм оглянути кабінет та спальню Едварда і, само собою, сад. Рой теж підвівся — очевидно, маючи намір супроводжувати їх, але місіс Дріффілд подарувала йому приємну, але тверду посмішку.
— Не турбуйтеся, Рою, — мовила вона. — Я сама все покажу їм. А ви лишайтеся тут і побалакайте з містером Ешенденом.
— О, гаразд. Певна річ, я залишуся.
Відвідувачі попрощалися з нами, а ми з Роєм посідали в обтягнуті ситцем крісла.
— Гарненька кімната, — почав Рой.
— Дуже гарна.