— Емі довелося докласти багато зусиль, щоб зробити її такою. Ви, мабуть, знаєте, що старий купив цей будинок за два чи три роки перед одруженням. Вона переконувала Дріффілда продати його, але він відмовився. Інколи він бував страшенно впертий. Розумієте, будинок належав якійсь міс Вулф, чиїм управителем був його батько. Він розповідав, що в дитинстві палко мріяв придбати цей будинок, і тепер, коли, мовляв, йому це вдалося, він не має наміру розлучатися з ним. Можна було б подумати, що він зроду не наважиться жити в місті, де кожен знав геть усе про його походження і таке інше. Одного разу бідна Емі ледве не найняла служницю, яка виявилася Едвардовою внучатою племінницею. Коли Емі приїхала сюди, будинок від мансарди до льоху був умебльований в найкращій манері Тоттенхем-Корт-роуд. Ви знаєте, в чому вона полягає: турецькі килими і буфети з червоного дерева, оббитий оксамитом гарнітур у вітальні і підлога з сучасного маркетрі. Так він уявляв собі дім джентльмена. Емі каже, що враження було просто жахливе. Він не дозволяв нічого міняти, і їй доводилося робити це з величезною обережністю, щоб він нічого не помітив. Вона розповідала мені, що найважче було з письмовим столом. Не знаю, чи звернули ви увагу на стіл, який стоїть в його кабінеті зараз. Це дуже гарна стильна річ — я б не відмовився від такого. Ну, а в нього була американська конторка з кришкою на роликах. Вона стояла в нього багато років, на цій конторці він написав добрий десяток книг і просто не хотів з нею розлучатися — він був надто прив’язаний до неї, бо вона так давно служила йому. Обов’язково попросіть Емі розповісти, як їй кінець кінцем пощастило позбутися тієї клятої конторки. Це справді втішна історія. Вона, знаєте, незвичайна жінка і завжди домагається свого.
— Я це помітив, — відповів я.
Вона легко відшила Роя, коли він виявив бажання супроводити відвідувачів по будинку. Ніби вгадавши мою думку, він кинув на мене швидкий погляд і засміявся.
— Ви не знаєте Америки так, як я, — сказав він. — Вони завжди віддають перевагу живій миші перед мертвим левом. В цьому одна з причин моєї любові до Америки.
Розділ двадцять п’ятий
Провівши відвідувачів, місіс Дріффілд повернулася до нас; під пахвою вона тримала портфель.
— Які приємні молоді люди! — мовила вона. — От якби англійська молодь виявляла такий інтерес до літератури. Я подарувала їм фотографію Едварда в труні, вони попросили також мою, і я її надписала. — Потім вона поблажливо додала: — Ви справили на них велике враження, Рою. Вони кажуть — їм страшенно пощастило, що вони познайомилися з вами.
— Я так багато виступав з лекціями в Америці, — скромно відповів Рой.
— Але вони читали ваші книги. І кажуть, що їм найбільше сподобався мужній дух вашої творчості.
В портфелі було безліч старих фотографій: групка школярів, і серед них хлопчисько з розкуйовдженим волоссям — я впізнав у ньому Дріффілда лише після того, як мені його показали; команда регбістів з уже трохи старшим Дріффілдом; і нарешті молодий моряк у фуфайці й бушлаті — Дріффілд, коли він утік на море.
— А ось це фото зроблено після його першого одруження, — сказала місіс Дріффілд.
Він був з бородою і в чорно-білих картатих штанах, у петлиці в нього стирчала велика біла троянда, а поруч на столі стояв циліндр.
— А ось і наречена, — промовила місіс Дріффілд, насилу гамуючи усмішку.
Бідна Розі, знята сільським фотографом понад сорок років тому, мала сміховинно безглуздий вигляд. Затамувавши подих, вона стояла з великою китицею квітів на фоні баронського замку; її плаття з турнюром було ретельно задрапіроване. Чубок спадав майже на самі очі. На високо зачесаному волоссі — вінок померанцевих квітів, а з нього звисала довга вуаль. Тільки я знав, який милий вигляд повинна вона була мати в ту хвилину.
— У неї страшенно вульгарний вигляд, — відзначив Рой.
— Така вона й була насправді, — пробурмотіла місіс Дріффілд.
Ми переглянули й інші Едвардові фото: одні були зроблені, коли він тільки-но став відомим, на них він був з вусами, а на інших, зроблених пізніше, він був чисто виголений. Його обличчя дедалі худло і бралося зморшками. Уперта банальність ранніх портретів поступово переходила в стомлену витонченість. На ньому позначилися зміни, породжені досвідом, роздумами і задоволеним честолюбством. Я знову глянув на фотографію молодого моряка, і мені здалося, що вже на ній знати слід тієї відчуженості, яка так впадала в око на пізніших знімках і яку ще багато років тому я невиразно відчув у самому оригіналі. Обличчя його здавалося маскою. Ніби все те, що він робив у своєму житті, не мало для нього аніякісінького значення. У мене склалося враження, що насправді ця людина, невідома і самотня до самої смерті, була привидом, який мовчки і непомітно прослизнув поміж письменником і тим, хто жив приватним життям під іменем Дріффілда; привид цей з іронічною відчуженістю сміявся над обома ляльками, яких світ вважав за Едварда Дріффілда. Я певен: те, що я написав про нього, не є портретом живої людини, яку ми бачимо оком, людини, що має руки й ноги, керується всім зрозумілими мотивами і діє за законами логіки — я до цього й не прагнув. Мене тішить думка, що це завдання я можу перекласти на вправніше перо Олроя Кіра.