Я натрапив на фотографії Розі, зроблені актором Гаррі Ретфордом, а потім — на репродукцію з портрета, написаного Лайонелем Хільєром. Туга пройняла мене. Саме такою я пам’ятаю її і досі. Незважаючи на старомодне плаття, вона була ніби жива і тремтіла від пристрасті, що переповнювала її. Здавалося, вона пропонує себе коханому.
— Вона справляє враження здорової сільської дівки, — заявив Рой.
— Щось на зразок молочниці, — зауважила місіс Дріффілд. — Вона завжди нагадувала мені білу негритянку.
Саме так любила називати її місіс Бартон Треффорд; якщо взяти до уваги товсті губи і широкий ніс Розі, в цій критиці була частка гіркої правди. Але вони не бачили срібного золота її волосся, золотого срібла її шкіри; вони не знали її чарівної посмішки.
— Вона анітрохи не нагадувала білої негритянки, — заперечив я. — Вона була непорочна, як вранішня зоря. Вона була як Геба, як біла троянда.
Місіс Дріффілд посміхнулася і обмінялася з Роєм промовистим поглядом.
— Місіс Бартон Треффорд багато розповідала мені про неї. Не хочу видатися злостивою, але боюся, що не зможу повірити, ніби вона була дуже хороша жінка.
— От тут і криється ваша помилка, — зауважив я. — Вона справді була дуже хороша жінка. Я ніколи не бачив, щоб вона сердилася. Варто було тільки сказати, що вам щось потрібно, як вона ладна була віддати все, що мала. Я ніколи не чув, щоб вона мовила про кого погане слово. У неї було золоте серце. Правда, вона була страшенна нечупара. В її домі завжди стояв гармидер, не хотілося сідати в крісло, бо його вкривав шар пилу, а в кутки страшно було навіть зазирнути. Та й за собою вона не стежила. Вона ніколи було не одягне рівно плаття, і з одного боку в неї завжди витикалася дюймів на два нижня спідниця. Розі не зважала на такі речі. Вони не зменшували її чарівності. І вона була така ж добра, як і чарівна!
Рой вибухнув реготом, а місіс Дріффілд, щоб сховати усмішку, піднесла до рота руку.
— Ну, містер Ешенден, ви вже перебрали міру. Врешті-решт, усім відомо, що вона була німфоманка.
— Я вважаю, що це дуже погане слово, — відповів я.
— Тоді я дозволю собі сказати, що навряд чи можна вважати її хорошою дружиною — вона так погано повелася з бідолашним Дріффілдом. Звичайно, не буває лиха без добра. Якби вона не втекла від нього, йому довелося б нести цей хрест до кінця своїх днів, а з таким тягарем він ніколи не мав би становища, якого досяг без неї. Але факт лишається фактом — вона зраджувала його при кожній нагоді. Всі сходяться на тому, що вона вішалася на шию геть усім.
— Ви її не розумієте, — сказав я. — Вона була дуже проста жінка. Її інстинкти були здорові й відверті. Вона любила приносити людям щастя. Вона любила кохання.
— Ви називаєте це коханням?
— Ну, гаразд, — акт кохання. Коли їй хтось подобався, для неї було цілком природно лягти з ним у ліжко. Вона ніколи не надавала цьому значення. Це не був порок; це не була похітливість — така була в неї натура. Вона віддавалася природно — як сонце віддає своє тепло, або квіти — свої пахощі. Це було приємно їй, і вона любила давати радість іншим. Це не впливало на її вдачу; вона лишалася щирою, незіпсованою і безпосередньою.
У місіс Дріффілд був такий вигляд, ніби вона проковтнула ложку касторки і зараз смокче лимон, щоб перебити її смак.
— Я цього не розумію, — заявила вона. — І мушу визнати — я ніколи не розуміла, що знаходив у ній Едвард.
— А він знав, що вона віється з ким завгодно? — спитав Рой.
— Певне, що ні, — швидко відповіла вона.
— Ви вважаєте його більшим дурнем, ніж я, місіс Дріффілд, — заперечив я.
— То чому ж він терпів це?
— Спробую вам пояснити. Бачите, вона була не з тих жінок, що здатні вселити любов. Вона вселяла тільки пристрасть. Ревнощі тут були ні до чого. Вона була, як чистий і глибокий лісовий ставок, в якому так приємно скупатися і який не стає менш прохолодний і менш прозорий від того, що перед вами в нього поринали волоцюга, циган або лісник.