Олбемарл виявився великим, порівняно новим житловим будинком, населеним, здавалося, досить заможними мешканцями. Негр-швейцар в уніформі назвав комусь по телефону моє прізвище, інший негр підняв мене ліфтом. Я страшенно нервував. Двері мені відчинила покоївка-мулатка.
— Заходьте, будь ласка, — мовила вона. — Місіс Іггалден чекає на вас.
Вона завела мене до вітальні, яка водночас правила за їдальню: в одному кінці стояв різьблений дубовий квадратний стіл, столик-буфет і чотири стільці того стилю, який фабриканти з Грент-Репідс неодмінно віднесли б до епохи Якова І. Але другий кінець кімнати був умебльований в стилі Людовіка XV: позолота, оббивка блідо-голубого кольору, кілька маленьких столиків з багатою різьбою і позолотою, на яких стояли оздоблені бронзою севрські вази й голі бронзові дами в драпрі, що розвівалося, ніби під поривами штормового вітру, і одночасно хитро маскувало саме ті частини тіла, ховати які вимагала пристойність. Кожна з них у грайливо простягнутій руці тримала електричну лампочку. Грамофон, схожий на позолочений портшез і оздоблений зображеннями придворних та їхніх дам з картин Ватто, був найбільший з тих, які мені коли-небудь доводилося бачити на вітрині магазину.
Після того, як я почекав майже п’ять хвилин, Двері відчинилися і швидким кроком увійшла Розі. Вона простягнула мені обидві руки.
— Оце сюрприз, — вигукнула вона. — Не хочеться думати, скільки років минуло відтоді, як ми бачилися востаннє. Пробач, будь ласка. — Вона підійшла до дверей і гукнула: — Джессі, принесіть чай. Тільки глядіть, щоб вода добре закипіла. — Потім, підійшовши до мене:— Ти ніколи не повіриш, скільки клопоту я маю, щоб привчити цю дівчину готувати чай так, як треба.
Розі було щонайменше сімдесят. На ній було дуже модне і дуже коротке зелене шифонове плаття без рукавів з квадратним вирізом на шиї. Воно облягало тіло, як тісна рукавичка. Поглянувши на її талію, я зрозумів, що вона носить корсет. Нігті в неї були криваво-червоні, а брови вискубані. Вона була товста і мала подвійне підборіддя; шкіра на грудях, хоч Розі й напудрила її, була червона, обличчя — теж червоне. Але вона мала здоровий вигляд і енергія з неї била ключем. І досі густе, але зовсім біле волосся було коротко підстрижене й старанно завите. Замолоду вона мала м’яке і кучеряве од природи волосся; ця жорстка, ніби щойно зроблена, зачіска здавалось, найбільше змінювала її. Єдине, що лишилося незмінним, — це її дитяча, лукава й мила усмішка. Її нерівні і неправильної форми зуби ніколи не були надто гарні, але зараз їх замінив ряд рівненьких сніжно-білих зубів. Очевидно, подумав я, вони найкращі з тих, які можна придбати за гроші.
Покоївка принесла чай, маленькі сендвічі, печиво і цукерки, а також маленькі ножі й виделки і мініатюрні серветки. Все це було дуже чисте й гарне.
— Єдине, без чого я не можу жити, це чай, — промовила Розі, намазуючи маслом свіжу булочку. — Це моя найулюбленіша страва, хоч я добре знаю, що вона мені не йде на користь. Мій лікар весь час говорить: «Місіс Іггалден, вам ніколи не вдасться схуднути, якщо ви споживатимете стільки печива за чаєм». — Вона посміхнулася мені, і я зненацька помітив, що, незважаючи на завите волосся, на пудру й опасисте тіло, Розі зовсім не змінилася. — Але я завжди кажу собі, що трохи смачненького не може заподіяти шкоди.
З нею завжди було легко розмовляти. Скоро ми балакали так, ніби лише тиждень тому бачилися востаннє.
— Тебе здивував мій лист? Я підписалася старим прізвищем, щоб ти здогадався, від кого він. В Америці ми прибрали прізвище Іггалден. У Джорджа були деякі неприємності, коли він покинув Блекстейбл, — ти, мабуть, чув про це, — і тому він вирішив розпочати життя у новій країні під новим ім’ям. Ти мене розумієш?
Я злегка кивнув.
— Бідний Джордж, він помер десять років тому.
— Дуже шкода.
— О, він уже дійшов похилого віку. Йому було за сімдесят, але виглядав він куди молодшим. Для мене це був страшенний удар. Жодна жінка не може мріяти про кращого чоловіка. Я не чула від нього жодного різкого слова з дня одруження аж до самої його смерті. І мушу сказати — він добре забезпечив мене.
— Це дуже приємно.
— Авжеж, справи в нього йшли добре. Він зайнявся тут будівництвом — йому завжди подобалася ця справа — і завів друзів у Таммані[33]. Він часто казав, що вчинив найбільшу помилку у своєму житті, не приїхавши сюди на двадцять років раніше. Йому з першого ж дня сподобалася ця країна. У нього було багато снаги, а вона саме тут і потрібна. Він був з тих людей, яким щастить.