— Ви ніколи не їздили до Англії?
— Ні, я ніколи не мала такого бажання. Часом Джордж заводив про це розмову. Він хотів зробити коротеньку подорож, але ми так і не зібралися. Ну, а зараз, коли його вже немає серед живих, я навіть і думати про це не хочу. Мабуть, Лондон здасться мені мертвим містом після Нью-Йорка. Адже ми весь час жили тут. Я перебралася сюди з Нью-Йорка тільки після його смерті.
— А чому ти вибрала саме Йонкерс?
— Розумієш, він мені завжди подобався. Я часто говорила Джорджу, що коли ми вже підемо на спочинок, то переїдемо до Йонкерса. Він чимось нагадує мені Англію — знаєш, Мейдстоун, Гілдфорд або якесь інше подібне до них містечко.
Я усміхнувся, добре розуміючи, що вона має на увазі. Незважаючи на трамваї і автомобілі, кіно та світлові реклами, Йонкерс з його покрученою головною вулицею нагадує маленьке англійське містечко, яке зненацька сповнилося шумом і світлом.
— Звичайно, інколи мені хотілося взнати, що діється в Блекстейблі. Мабуть, багато хто вже помер і мене теж вважають мертвою?
Тоді я не знав, що чутки про смерть Розі досягли Блекстейбла. Певно, хтось доніс звістку про смерть Джорджа Кемпа, а там її перекрутили.
— Сподіваюся, тут ніхто не знає, що ти була першою дружиною Едварда Дріффілда?
— Звісно, ні. Якби вони дізналися, я б не могла спекатися репортерів. Знаєш, інколи мені важко було втриматися від сміху, коли, граючи десь у бридж, я чула розмови про Тедові книги. Він їм страшенно подобається тут, в Америці. Сама я зроду не ставила так високо його твори.
— Ти ніколи не була великою любителькою романів.
— Я завжди більше любила історичні книги, але зараз мені просто бракує часу для читання. Неділя для мене справжнє свято. Недільні газети тут чудові. У вас, в Англії, нема нічого подібного. Крім того я багато граю в бридж — це, знаєш, моя пристрасть.
Я пригадав: коли ще хлопчиком я вперше познайомився з Розі, її вміння грати у карти справило на мене неабияке враження. Вона була вправний, сміливий і точний гравець — хороший партнер і небезпечний супротивник.
— Якби ти знав, яку веремію здійняли тут, коли помер Тед! Вони й раніше були про нього високої думки, але я навіть гадки не. мала, що він така поважна персона. Газети тільки про нього й писали, вміщували його фотографії і знімки Ферн-Корта. До речі, він завжди говорив, що хоче пожити в цьому будинку. Але що примусило його одружитися з цією сиділкою? Я чомусь гадала, що він одружиться з місіс Бартон Треффорд. У них не було дітей, правда?
— Ні.
— Тед завжди хотів мати дітей. Для нього було важким ударом, що після першенької я не могла більше мати дітей.
— А я й не знав, що у вас колись була дитина, — здивувався я.
— Авжеж була. Через неї Тед і одружився зі мною. Але після її народження я довго хворіла, й лікарі сказали, що більше я не зможу мати дітей. Якби вона була жива, моя маленька ластівка, я, мабуть, ніколи не втекла б із Джорджем. Їй було шість років, коли вона померла. Вона була така чудова, така гарненька — як намальована.
— Ти ніколи про неї не згадувала.
— Бо просто не могла про неї говорити. Вона захворіла на менінгіт, і ми поклали її в лікарню. Дівчинка лежала в окремій кімнаті, і нам дозволяли бути з нею. Я ніколи не забуду, що їй, бідолашній, довелося витерпіти. Вона весь час кричала й кричала, і ніхто не міг допомогти їй.
Голос Розі тремтів.
— Це її смерть Дріффілд описав у «Чаші життя»?
— Атож. Мене це завжди дивувало. Він, так само як і я, не міг говорити про це, але зміг написати. Він нічого не пропустив, описав навіть такі подробиці, на які я тоді й уваги не звернула. Можна було подумати, що він просто безсердечний. Але це не так. Він був пригнічений не менше за мене. Коли ми вночі поверталися додому, він плакав, як дитина. Дивак, правда?
Якраз «Чаша життя» викликала в свій час обурення читацької публіки. І передусім — сцена смерті дитини і епізод, що йшов за нею; саме через них на голову Дріффілда посипалися такі злостиві обвинувачення. Я добре запам’ятав цей жахливий уривок. В ньому не було нічого сентиментального; він викликав у читача не сльози, але скоріше гнів від того, що маленькій дитині довелося стільки вистраждати. Мимоволі думалося: у день страшного суду богові доведеться відповідати за подібні речі. Це був дуже сильний епізод. Але якщо письменник не вигадав його, то невже він узяв з життя і наступний? Саме він обурив публіку дев’яностих років, саме його критики визнали не тільки непристойним, але й неправдоподібним. У «Чаші життя» чоловік і дружина (вже не пам’ятаю їхніх імен) — бідні люди, яким ледве вистачає на хліб, — повертаються після смерті дитини з лікарні у мебльовані кімнати і п’ють чай. Надходить вечір, вже десь біля сьомої години. Вони виснажені неймовірним тижневим напруженням і пригнічені горем. Їм нічого сказати одне одному. Вони сидять у скорботному мовчанні. Минають години. Раптом дружина підводиться, йде до спальні і надягає капелюшок.