— Я цього не знав. Я тільки помітив, що він раптово зник і його прізвище зійшло з театральних афіш. Я гадав, що він зайнявся бізнесом або чимсь іншим.
— Ні, він одразу ж загинув. Його вбили під Ледісмітом. Я трохи почекала, а коли він вийшов, сказала йому: «Слухай, Гаррі, давай сьогодні гульнемо. Ти нічого не маєш проти легенької вечері в «Романо»?»
— Блискуча ідея. Чекай на мене тут і тільки-но вистава скінчиться, я змию грим і відразу ж вийду до тебе.
Вже від самої зустрічі з ним мені стало легше. Він грав букмекера і мав дуже смішний вигляд у картатому костюмі, циліндрі і з червоним носом — я розсміялася, дивлячись на нього. Після вистави він вийшов до мене, і ми рушили в «Романо».
— Ти хочеш їсти? — спитав він мене.
— Страшенно, — відповіла я, бо й справді хотіла їсти.
— Давай гуляти, і до біса ощадливість. Я заявив Біллу Террісу, що запрошую вечеряти свою дівчину і витрусив з нього пару фунтів.
— Вип’ємо шампанського, — запропонувала я.
— Хай живе мадам Кліко! — вигукнув він.
Не знаю, чи доводилося тобі бувати в «Романо» за тих часів. Там було чудесно. Туди ходили всі театрали, любителі скачок, навідувались туди й дівчата з «Гейті». Це було веселе місце. А сам Романо! Гаррі був з ним знайомий, і він підійшов до нашого столу. Він так смішно розмовляв каліченою англійською мовою! Я певна, він навмисно перекручував слова, щоб люди сміялися. Коли ж хтось із його знайомих потерпав без грошей, він завжди ладен був позичити кілька фунтів.
— Як твоя маленька? — спитав Гаррі.
— Краще, — відповіла я. Я не хотіла казати йому правду. Ти ж знаєш, які чудні чоловіки — вони не розуміють деяких речей. Я знала: Гаррі жахнеться, довідавшись, що я наважилася йти вечеряти, коли моя бідна крихітка лежить мертва. Йому було б страшенно шкода і так далі, але саме цього я й не хотіла — я хотіла сміятися.
Розі нарешті запалила сигарету, яку весь час крутила пальцями.
— Знаєш, буває так, що коли жінка народжує дитину, чоловік, не витримавши напруження, йде до іншої жінки. Коли ж вона дізнається про це (дивно, як часто це буває), то здіймає справжню веремію: це, мовляв, мерзотно зраджувати жінці саме тоді, коли вона терпить пекельні муки, це — найпаскудніший вчинок. Я завжди радила таким жінкам не клеїти дурня. Адже це зовсім не означає, що він не любить її і не страждає, це взагалі нічого не значить: просто в нього не витримують нерви. Якби він не страждав, то йому б і на думку не спало вчинити щось подібне. Мені це добре відомо, бо я сама тоді пережила таке.
Коли ми скінчили вечеряти, Гаррі спитав: — Ну, то як?
— Що як? — перепитала я. Тоді не було дансінгів, і нам нікуди було піти.
— Може, підемо до мене подивитися альбом з фотографіями? — спитав Гаррі.
— У мене немає заперечень, — відповіла я.
У нього була маленька квартирка на Черінг-Крос — усього дві кімнати з ванною і кухонькою. Ми поїхали до нього, і я лишилася там на ніч.
Коли наступного ранку я повернулася додому, Тед саме сів снідати. Я поклала зробити так: коли він щось скаже, я йому не змовчу. Хай буде що буде! Мені вже доводилося заробляти собі на життя, я не боялася цього. Хай він скаже мені хоч одне різке слово, я враз позбираю свої речі і тієї ж миті піду від нього. Але він тільки подивився на мене.
— Ти прийшла вчасно, — сказав він. — Я якраз хотів з’їсти твою сосиску.
Я сіла за стіл і налила йому чаю. А він знову взявся за газету. Поснідавши, ми пішли до лікарні. Він ніколи не питав мене, де я була. Не знаю, що в нього було на думці, але поводився він зі мною дуже лагідно. Настрій у мене був страшенно пригнічений, і він робив усе, щоб полегшити мої страждання.
— Що ти подумала, прочитавши книгу? — спитав я.
— Я була вражена. Виявляється, він прекрасно знав, що сталося тієї ночі. Та ще більше мене вразило, що він описав усе це. Ви, письменники, дивні люди.
Цієї миті задеренчав телефон. Розі зняла трубку.
— Містер Вануцці, як це мило, що ви подзвонили мені! О, я почуваю себе чудово. Я цілком здорова, дякую. Ну, прекрасна і здорова, якщо вам так більше подобається. В моєму віці не відмовляються від жодного компліменту.