Вона поринула в розмову, яка, судячи по тону, носила жартівливий і навіть грайливий характер. Я не дуже прислухався до неї, а коли помітив, що вона затягується, — почав міркувати про письменницьке життя. Воно повне знегод. Спочатку письменникові доводиться долати злидні і людську байдужість; потім, завоювавши певний успіх, він мусить покірливо здатися на його ласку, що залежить від примх публіки. Він у повній владі журналістів, що прагнуть узяти в нього інтерв’ю, фотографів, що хочуть мати його портрети, редакторів, що вимагають у нього обіцяний рукопис, збирачів податків, що вимагають прибутковий податок, знатних осіб, що кличуть його на сніданки, секретарів інститутів, що запрошують його виступити з лекціями, жінок, що хочуть одружити його, і жінок, що хочуть розлучити його, юнаків, що полюють за його автографами, акторів, що шукають ролей, і незнайомців, що просять позички, темпераментних леді, що вимагають поради в шлюбних справах, і серйозних молодих людей, що просять поради в літературних справах, агентів, видавців, директорів, скептиків, шанувальників, критиків і власного сумління. Але в нього є одна винагорода. Якщо в нього лежить щось важке на душі: чи то якесь болюче враження, чи горе з приводу смерті друга, неподілене кохання, вражена гордість, гнів на того, хто відплатив йому злом за добро, — коротко кажучи, будь-яке болісне почуття чи думка, — йому варто тільки викласти його чорним по білому, зробивши темою оповідання або предметом есе, щоб назавжди про нього забути. Тільки він — справді вільна істота.
Розі поклала трубку і знову повернулася до мене.
— Це один з моїх кавалерів. Сьогодні ввечері я маю намір грати в бридж, і він попередив, що заїде за мною на машині. Щоправда, він італієць, але дуже приємна людина. Він мав великий бакалійний магазин у Нью-Йорку, а зараз уже не займається справами.
— Ти ніколи не мала на думці знову одружитися, Розі?
— Ні. — Вона усміхнулася. — Не тому, що не мала пропозицій. Я й так цілком щаслива. Одружуватися із старим мені не хочеться, а з молодим на мій вік уже незручно. Я своє взяла від життя і ладна зачинити крамничку.
— Що примусило тебе втекти з Джорджем Кемпом?
— Розумієш, мені він завжди подобався. Я його знала задовго до знайомства з Тедом. Щоправда, я ніколи й не думала про одруження з ним. По-перше, він був уже одружений, а по-друге, в нього було певне становище. Коли ж одного дня він прийшов до мене і сказав, що все пропало, що він збанкрутував і його можуть арештувати, що він збирається до Америки і чи не погоджусь я поїхати з ним, — що я мала діяти? Я не могла відпустити його самого і, мабуть, без грошей — адже він звик жити на широку ногу, мав власний будинок ї екіпаж. А я роботи не боялась.
— Часом мені здається, що це була єдина людина, яку ти по-справжньому кохала, — зауважив я.
— Можливо, ти маєш рацію.
— Цікаво, що ти в ньому побачила?
Розі перевела погляд на картину, яка висіла на стіні, і якої я раніш не помітив. Це була збільшена фотографія лорда Джорджа в різьбленій золотій рамі. Мабуть, її зробили невдовзі після його приїзду до Америки — певно, коли вони одружилися. Лорд Джордж був сфотографований у три чверті свого зросту. Він стояв у довгому щільно застебнутому сюртуці; на голові в нього був надітий набакир шовковий циліндр, в петлиці стирчала велика троянда, під пахвою він тримав палицю з срібною голівкою, а в правій руці курилася величезна сигара. Великі вуса були напомаджені, очі сяяли веселою зухвалістю, в манері триматися прозирала самовпевненість і пиха. Обсипана діамантами підкова стирчала в краватці. Він мав вигляд корчмаря, який нап’яв на себе все краще, збираючись на кінські перегони.
— Гаразд, скажу тобі, — відповіла Розі. — Він завжди був справжнім джентльменом.
