Багато письменників мають погану звичку при розмові надто ретельно вибирати слова. Особам з вищих верств суспільства, чий словник обмежений їхніми простими духовними потребами, розмови з такими письменниками здаються дещо важкуватими і тому не завжди бажаними. З Роєм такого ніколи не траплялося. У розмові з швейцаром він вживав цілком зрозумілі для того вирази, а з закоханою у кінські перегони графинею розмовляв мовою її грумів. Люди захоплено кажуть, що Рой анітрішечки не схожий на письменника, і жоден комплімент не приносить йому більшої втіхи. Розумні люди переважно користуються певною кількістю готових фраз, популярних прикметників і дієслів, значення яких зрозуміле лише даному колу людей; вони надають легкості й домашньої невимушеності розмові і дозволяють уникати потреби думати. Американці — ділові люди — так удосконалили цей метод і вигадали таку велику кількість штампів, що можуть вести веселу і жваву розмову, ані на мить не замислюючись над її змістом і лишаючи, таким чином, мозок вільним для вирішення більш важливих справ великого бізнесу і блуду. Словник Роя був необмежений, а його чуття слова, потрібного саме в дану хвилину, — непогрішиме; його мова від цього ставала колоритна, і водночас зрозуміла; кожного разу він користувався цими штампами з таким завзяттям, ніби його багатющий мозок сам карбував їх.
Зараз Рой був у доброму гуморі і з великим захопленням говорив про те, про се: про наших спільних друзів, про останні книги, про оперу. Щоправда, він завжди відзначався душевною теплотою, але сьогодні говорив так щиро, що аж серце в’яло. Він ремствував, що ми рідко бачимось, і з щирою відвертістю (а вона була однією з найприємніших його рис) признався, якої він високої думки про мене. Я відчув, що на такі виявлення дружніх почуттів не можна не відповісти. Він спитав мене, над чим я зараз працюю, а я поцікавився, над чим працює він. Поговорили про те, що жоден з нас не має того успіху, на який заслуговує. Ми їли пиріг з телятиною й шинкою. Рой розповідав мені, як він готує салат. Ми пили хок і прицмокували губами.
А я весь час думав: коли ж він перейде до діла?
Здавалося неймовірним, що тільки заради розмови про Матісса, про російський балет і Марселя Пруста Олрой Кір у самий розпал лондонського сезону здатний витрачати час на колегу, який не є рецензентом і взагалі ніде не має жодного впливу. Але факт лишався фактом. Більше того, крізь його веселість просвічувало легке хвилювання. Якби я не знав про його матеріальне становище, то міг би запідозрити, що він має на думці позичити сотню фунтів. Мабуть, подумав я, сніданок закінчиться, а Рой так і не знайде нагоди сказати, що в нього на думці. Я знаю — він обережний і, напевно, знаючи, що цю першу після такої великої перерви зустріч краще використати лише для відновлення дружніх стосунків, вирішив просто принадити мене приємним, поживним сніданком.
— Чи не перейти нам до іншої кімнати випити кави? — спитав Рой.
— Як вам завгодно.
— Гадаю, там буде затишніше.
Ми перейшли в другу, значно просторішу кімнату з великими шкіряними кріслами й диванами; на столах лежали газети та журнали. Два літні джентльмени тихо розмовляли в кутку. Вони зміряли нас неприязними поглядами, але це не завадило Рою сердечно привітатися до них.
— Привіт, генерале, — вигукнув він весело.
Я постояв трохи біля вікна, милуючись красою дня і думаючи, що варто було б знати більше про минуле Сент Джеймс-стріт. Незручно, що я не знаю навіть назви клубу, який міститься навпроти, а в Роя спитати боязко: він зневажатиме мене за незнання того, що відомо кожній порядній людині. Та ось Рой спитав мене, чи питиму я з кавою коньяк; я відмовився, але він почав запевняти, що коньяк у клубі чудовий. Ми сіли на диван біля вишуканого каміна й запалили сигари.
— Коли Едвард Дріффілд востаннє приїздив до Лондона, ми тут снідали з ним, — побіжно зауважив Рой. — Я переконав старого покуштувати наш коньяк, і він був просто захоплений. Минулого тижня я провів з його вдовою весь уїк-енд.
— Справді?
— Вона передавала вам щире вітання.
— Мило з її боку. Не думав, що вона мене пам’ятає.
— Ого, ще як пам’ятає! Ви снідали в них шість років тому, правда ж? Вона каже, що старий був дуже радий бачити вас.
— Але тільки не вона.
— О, ви помиляєтесь. Щоправда, їй доводилося бути насторожі. Старому надокучали відвідувачі, а вона повинна була берегти його сили, адже він так багато працював. Подумайте самі — вона зберегла йому життя й енергію аж до вісімдесяти чотирьох років. Я часто бачуся з нею після того, як помер старий. Вона страшенно самотня. Зрештою, протягом цілих двадцяти п’яти років вона доглядала його. Знаєте, яка це титанічна праця.