«І що тепер робити? — судорожно думав хлопець. — Може, це все наснилось? А можливо, він ще живий? Я геть не пам’ятаю, на якому місці все обірвалось і чи закінчив я те, що хотів…» Джеймі закляк і сидів мовчки. Усе тіло його було в напруженому і водночас окам’янілому, затиснутому зсередини стані. Наче якісь шестерні в ньому найшли одна на одну і не могли розійтись, продовжуючи з силою тиснути на свою непереборну перешкоду.
«Таке враження, що мені хтось постійно про це нагадує», — пробував він розмірковувати, розкладаючи по поличках все, що накопилось у нього в голові. «То сестра його пише, то ось це… Навіть Байрон тобі нагадує, Джеймі, що ти від себе не втечеш», — якось іронічно, але із сумом, подумав він і закрив книгу, попередньо завернувши листок.
Джеймі обвів поглядом всю кімнату, ніби хотів переконатись, що за ним ніхто не слідкує. «Ти довбаний параноїк», — подумав він сам до себе й посміхнувся. Трохи розворушившись такою самоіронією, він згадав слова однієї зі своїх улюблених пісень Non Phixion і повторив їх ледь чутно в такт уявній музиці:
«I’m paranoid, tell me what the f**k they asked you
You f**k around with me and I might have to blast you»
«Хочу послухати…», — раптом надумався він, і за секунду пісня зазвучала басами в його навушниках, знову відвертаючи від неприємних думок. Джеймі трохи збадьорився, встав і почав ходить по кімнаті, наспівуючи ці невигадливі слова під досить енергійну, тонізуючу (як йому здавалось) мелодію. Це немов додавало йому сил і розковувало. Він відтворював текст, вивчений вже напам’ять за рази прослуховувань, що було своєрідним аутотренінгом:
«The CIA’s trying to kill me, we bad news
Get the f**k up out my way when I pass through!»
На останньому складі він зробив аж наголос, вклавши в нього більше сил, ніж у решту, і додавши ще рухом руки, як це роблять репери (власне, те, що він «наспівував», і було репом). Деякий час він так походив по кімнаті, напівтанцюючи, вкладаючи енергію, яка невідомо де бралась, у кожне слово і кожен свій жест під музику в його голові, і сам від цього незрозумілим чином заряджаючись енергією.
Врешті він підійшов до вікна і подивився на вулицю. Там відкривався вид на хмарочоси Детройта, повз які рухався не надто густий трафік повітряних електрокарів. На одному з хмарочосів був бігборд молодого політика, дуже популярного нині, який причаровував усіх своїм почуттям гумору, гарненьким, «смазливеньким» личком, показною спортивністю і, звичайно, ліберальними поглядами.
Це був Ріккі Анджело. Він нещодавно став наймолодшим комісаром Глобальної комісії та опікувався саме питаннями молоді. Утім всі пророкували, що рано чи пізно він сам очолить Глобальну комісію. Народився та виріс Анджело у багатому передмісті Детройта, тому інколи навідувався у місто навіть зараз. На публіку ж він любив козиряти, що знає, як живеться молоді у таких містах, як Детройт, бо сам через це пройшов. Хоча насправді нічого він про це не знав. Багате передмістя і сам Детройт були, як небо і земля, уже років сто. Але факт походження із «неблагополучного» міста завжди грав йому на руку, він умів цим користуватись, і при призначенні на посаду комісара у справах молоді це певною мірою спрацювало також.
Хоча підкуповував він навіть не цим. Ріккі Анджело мав усе те, що так любили сучасні виборці, — не нудні та заумні програми чи стратегії, адже на рівень життя вже майже ніхто не скаржився (крім його «рідного» Детройта), а здатність розважати, смішити, влаштовувати шоу. Суспільство «інтертейменту» хотіло, щоб політик був «for fun». І Ріккі Анджело цей «фан» забезпечував. Він був не надто розумний, скоріше тупуватий, і цим не дуже виділявся із натовпу, за що натовп його цінував. Він був не надто вимогливий до мас, бо їх це дратувало. Маси любили, коли їм давали більше свободи і менше нагадували про обов’язки. Ріккі був просто ідеальним політиком для такого суспільства!
«Полупокер якийсь», — подумав Джеймі і, звертаючись до Анджело, який дивився на нього з дурнуватою посмішкою на бігборді, повторив у такт пісні: «Get the f**k up out my way when I pass through!». Джеймі дратувало у Анджело те, що він мав вигляд якогось услужливого офіціанта, прислуги, яка хоче вислужитись не через чисті та щирі міркування, а з розрахунку і меркантильного інтересу. І посмішка цієї прислуги — це лицемірство і обман. Звичайно, Джеймі чув, що багато політиків, і той же Анджело, часто повторювали, що вони — слуги народу. Але тут було дещо інше. Слуга народу — це звучить гордо. Така людина, як і військовий, знає, що таке честь, бо знає, що таке внутрішній обов’язок. Але у лизоблюдів, прислужників або, якби Джеймі користувався словником Байрона, то сказав би — у лакеїв — такого почуття честі немає! І внутрішнього обов’язку немає також. Вони скоріше ненавидять своїх покровителів, хоча й готові принизитись перед ними до будь-чого. Гідність їхня захована десь дуже далеко. І Джеймі в душі дуже сумнівався, що цей Анджело (утім, як і багато інших) «прислужують» саме суспільству, а не великим корпораціям, які їх фінансують, чи ще комусь.