Раптом до кімнати увійшла Латіфа, і Джеймі, повернувшись, ледь не закінчив за інерцією фразу «tell me what the f…».
— Що-що?
— Це я не тобі! Це я так, пісню слухав… — він швидко вимкнув навушники.
— Я бачу, тобі вже краще?
— Ні, я пропав! — у розпачі і з ноткою жаху, який знову до нього повернувся, відповів хлопець.
— Чому?
— Ти не знаєш, вчора нічого не сталося на центральному залізничному вокзалі?
— По новинах казали, якась аварія там. Перекрили метро на тій гілці далі вокзалу. А що?
— Мені дуже потрібно туди. Там мій друг. Він точно має бути там. Ти мені допоможеш?
— Я, власне, хотіла сказати, що у мене зміна закінчилась трохи раніше. І ми можемо йти. Але чим же я тобі допоможу? Мені треба бути у Дірборні через дві години…
— Давай просто злітаємо туди на таксі, подивимось, що там, і все. А потім я тебе посаджу у Дірборн. Це півгодини максимум. Я сам не зможу. Просто не зможу. Допоможи мені.
— Добре, якщо ти так просиш…
— Дякую! Це недовго. Ходімо!
Джеймі вже ринувся виходити, але раптом уголос згадав:
— Книжка!
— Читав? — здивувалась трохи Латіфа.
— Дуже класна. Я візьму, почитаю вдома, ти не проти?
— Та ні…
— Дякую! — вигукнув він, хутко підхопив книгу, поклавши її у внутрішню кишеню, і майже потягнув Латіфу за собою на пошуки Картера.
Частина 1
Глава 2
1
Картер цього дня був у піднесеному настрої. Він мав передчуття чогось прекрасного. Сьогодні він мав гуляти біля озера Сент-Клер вже не сам, як завжди, а з дівчиною, з якою познайомився нещодавно, коли впав з велосипеда. Вона до нього підійшла і запитала, чи з ним усе гаразд. І йому здалось, що це було кохання з першого погляду. Пізніше він все-таки подумав, що трохи погарячкував з такими висновками, але запросив її погуляти в парку ветеранів в Сент-Клер Шорс, з якого відкривався чудовий краєвид на озеро Сент-Клер.
Дівчину звали Анжеліка. Це була мініатюрна, худенька блондинка з гострими питливими очима і чарівною посмішкою. Вона прийшла в прозорих окулярах, але, як сама зізналась, не тому, що погано бачить, а бо це підходило під її сьогоднішній образ. Картер відразу помітив певну театральність у її діях, як і те, що вона могла легко змінювати свої образи навіть на протилежні. Однак хлопцю навпаки це подобалось. Тут він був на неї не схожий і, можливо, саме тому його притягувало до цієї талановитої, неординарної особистості.
Анжеліка вчилась на філологічному факультеті Університету Уейна, престижного вишу Детройта, і була на рік молодша за Картера. Він же опановував філософську спеціальність, чому всі завжди дуже дивувались, коли він про це казав. Ніхто не розумів, навіщо йому це треба і як він буде заробляти цим гроші. У наш час, коли всі філософські питання, здавалось, давно були вирішені чи просто неактуальні, це було досить дивакувато. Разом з Картером було ще декілька таких «філософів» на факультеті, який не користувався популярністю і мав найменше студентів.
Картер розповідав, що його бабуся з дідусем мали ферму в Арканзасі, і коли він був ще малий, то часто туди навідувався. Біля дому у них текла невелика річка, де він любив рибалити. Вставати ні світ ні зоря, перед цим звечора накопавши черв’яків, і йти ледь світає, спросоння, по коропа, линків, а як пощастить, то і ляща або щуку. А потім, коли рідні лише прокидались, він повертався уже з повним відром риби. І це його завжди робило щасливим. Усі, кому він про це розповідав тут, у Детройті, дуже дивувались і з нього сміялись. Це було так старомодно. Дехто навіть називав його «селюком».
Потім, щоправда, ферму довелося продати. Вона конкурувала з великою агрокорпорацією, яка скуповувала більшість земель Арканзасу, щоб вирощувати на них генномодифіковану сою, пшеницю та інші культури. Якщо хтось не продавав землю добровільно, корпорація сіяла на кордонах з такою фермою власні генномодифіковані злаки, які були захищені патентом. Звичайно, деяка їх частина потрапляла і на поле сусідів. Це було підставою для позову до суду, тому що використовувати таке насіння без ліцензії корпорації було заборонено. Судові тяжби, зазвичай, були не під силу фермерам, і їм доводилось продавати землю. Так сталось і з фермою Картера.