Його бабуся й дідусь вимушені були переїхати жити до дітей, батьків Картера та його сестри Мері, в Літл Рок. Жилося разом хоча й трохи тісно, але мирно. Мері, яка була на шість років старша за Картера, вступила до університету перша, на юридичний факультет, успішно його закінчила і вже працювала. Вибір на Університет Детройт Мерсі впав загалом через досить недорогу вартість навчання. Картер же пішов слідом за сестрою. Рідні дуже здивувались його вибору спеціальності, але згодом змирились.
— І як тобі учиться? — запитала Анжеліка.
— На першому курсі було трохи тяжко, але зараз вже втягнувся. Мене завжди цікавило, для чого ми живемо. Що значить те, що відбувається навколо, чи є в цьому якийсь сенс.
— Тебе дійсно це цікавить? Більшість навіть не задумуються про такі речі. Та й часу немає про це думати, стільки можливостей, не встигаєш всіма скористатись…
— Яких можливостей?
— Ну, от, наприклад, відкрили нещодавно новий парк 3D-реальності, де можна погуляти з динозаврами, а деякі за тобою ще й погнатись можуть. Це такий екстрім! Уяви, тікаєш від динозавра! Я ще не була там, мене подруги тягнуть. Ми з ними нічого такого не пропускаємо. Але це так втомлює іноді…
— Так, зараз індустрія розваг працює на повну…
— Ну, я не тільки розважатись люблю, — сказала Анжеліка, ніби виправдовуючись, — це з подругами так, іноді. А сенс життя — це також правильно. Я про нього ще не думала. Але якось пізніше обов’язково подумаю!
— На заняттях ми також про це особливо не думаємо, — сказав Картер. — Я хотів, щоб ми там докопались прямо до самої суті, чому, що і навіщо, але поки вивчаємо лише те, чому наш розум ніколи цього не дізнається.
— І що, ми ніколи не дізнаємось, для чого живемо?
— Ну, філософія мені поки мало в цьому допомагає.
— А якщо ми живемо тільки для того, щоб робити світ красивішим? Щоб усе на світі було красиво?
Картера це питання Анжеліки дещо застало зненацька…
— Можливо, й так… — відповів він після паузи. — Але що таке красиво? Я ось гуляв нещодавно біля Ренесанс-центру, на набережній. Стільки там людей різних ходить. Люблю іноді спостерігати просто за людьми. Але кого я там тільки не бачив. І напівлюдей-напівтварин, наче з острова доктора Моро, що наполовину поросли шерстю чи ще чимось, так відразу і не скажеш, з роздвоєними язиками, як у змії, і з десятком пірсингів та татуювань на все обличчя. Багато було тюнінгованих під якихось чудернацьких монстрів, роботів чи ще невідомо яких створінь. Навіть кентавра одного бачив. Правда, він був з рогами чомусь. Я розумію, що люди так самовиражаються, свобода і все таке, але мені на більшість із них було неприємно дивитись. Щось відразливе. Наче їх свобода лише в тому, щоб сходити з розуму як їм заманеться. Можливо, це якась їхня особлива естетика, але, як на мене, просто людина, без ріг, без роздвоєного язика, без видозмінених імплантами кінцівок виглядає красивіше. А за цим тюнінгом наче й людина зникає, розпадається. Тобі не здається?
— Ну, я собі також хотіла пірсинг зробити… — відповіла Анжеліка. — Правда, лише один. Може, якщо трохи, в міру, то нічого?
— Так, міра — це правильно. Може, вона і є ознакою краси. Тільки хто ж міряє?
— Ну, кожен сам собі і міряє.
— Так тоді й краси немає, — відповів Картер. — У сенсі краси взагалі. Як чогось реального, незалежного від думки людини. Просто є у кожного свій смак зі своєю мірою — і все. Як же тоді можна зробити світ красивішим, якщо немає універсального критерію краси?
— А може, він є? Ось природа красива. В ній усе прекрасно. Чим тобі не універсальний критерій, як ти кажеш?
— Так, у природи є смак…
— У неї гарний дизайнер, сказала б моя мама, — посміхнулась Анжеліка.
— У тебе також… Ти дуже гарно вдягаєшся! — вирішив врешті-решт зробити комплімент Картер, розуміючи, що починає втомлювати дівчину своїми роздумами.
— Дякую! Тобі справді подобається? Це я сама вибирала, сама собі дизайнер! Я ще й дівчатам допомагаю, подругам, завжди їм раджу під час шопінгу, і вони мене слухають!
— Ще б пак, — відповів Картер. — І я б тебе слухав… У сенсі… Ось Чехов казав, що у людини має бути все прекрасно, і одяг також. І я з ним у цьому погоджуюсь!
— Повністю згодна! — відповіла з посмішкою Анжеліка.
Тим часом вечоріло. Захід сонця в Детройті на початку вересня завжди починався близько сьомої вечора. Картер любив дивитись на нього саме біля озера Сент-Клер, у передмісті Детройта Сент-Клер Шорс, де був невеликий, але завжди тихий і небагатолюдний парк ветеранів. Він знайшов це місце через інтернет-мапу і потім часто сюди навідувався. На air-metro, яке відкрили лише торік у додаток до звичайного, це було всього півгодини польоту від гуртожитку.