Картеру подобалось, що лавочки у парку встановлені відразу біля озера, яке було таким великим, що здавалось схожим на море чи океан. Виникало відчуття, що ти сидиш у театрі в першому ряду і природа розігрує перед тобою свою виставу. А ти її єдиний глядач. І достатньо простягнути руку, щоб доторкнутись до неї чи самому вийти на уявну «сцену». Перед цим краєвидом він любив думати про життя, читати книгу зі свого планшета чи просто відпочивати душею.
Берег біля озера був засипаний великими брилами каміння, наче перетягнутими сюди титанами, щоб відділити земну твердь від водної гладі. Такі принаймні асоціації виникали у Картера. Він постійно порівнював цей камінний насип чи то з оркестровою ямою, де уявні музиканти грають для містерії природи, чи то з Адріановим валом — укріпленням, яке побудували римляни в Британії за імператора Адріана, щоб захиститись від набігів кельтів.
Картер не збирався захищатись від озера Сент-Клер, але те, що він перебував за такою розмежувальною лінією, його внутрішньо заспокоювало і навіть додавало сил. Він міг кілька разів і походити по цьому камінню, але надавав перевагу лавочці. З неї краще було думати і споглядати.
Небо вже ледь окрасилось у помаранчево-рожеві тони. Утім, більша його частина залишалась блакитною. Картер любив саме цей момент, коли ще було світло, ще день не зовсім поступився у своїх правах вечору і ночі, і промені сонця проникали крізь хмари, утворюючи дивний візерунок.
— Красиво, правда? — запитав він у Анжеліки.
— Так… Дуже тобі вдячна, що ти мене сюди запросив. Ніколи тут не була. Чудове місце, таке затишне... І краєвид просто неперевершений!
Картер у відповідь багатозначно мовчав, дивлячись то на озеро, то на Анжеліку. Раптом йому пригадався один вірш, на переклад якого він нещодавно натрапив. Несподівано для дівчини, він задумливо, навіть загадково продекламував:
«Ти відлинула без вороття.
Хай святиться Ім’я Твоє!
Знову списи багряних небес
В мене цілять лезо своє…»2
— Нічого собі, Картере!.. Ти поет? — обернулась до нього Анжеліка із неприхованим здивуванням.
Картер був радий такій реакції.
— Та ні, це не мій вірш, це Олександр Блок, — відповів він. — Просто згадався цей уривок. Але я люблю поезію. Саме тут часто і читаю, у цьому парку.
— Ну, ти мене здивував! А я такого поета і не знаю, ми його ще не вивчали. Обов’язково ознайомлюсь.
— Він дійсно непоганий…
— Ой, у такому місці і я б більше читала, а то все нема коли. А тут так гарно… Справді хочеться читати вірші!
— Знаєш, мені подобається просто так сидіти тут, перед цим озером, і споглядати. У природі є якийсь спокій. І вона передає цей спокій людині. А наша епоха мене лякає. Ми кудись рухаємось із величезною швидкістю, і самі не знаємо куди. Чи то до якогось тріумфу, чи до прірви… Але якщо до тріумфу, то чого саме? Прогресу? Для мене прогрес — це рух від землі, природи, але куди? Мене дивує, що майже всі помічають цей рух, відчувають його, про нього говорять, але що буде за ним, який фінал — ніхто цим не переймається. Усі насолоджуються моментом у той час, коли потяг, в якому ми всі перебуваємо, з шаленою швидкістю несе у невідомість…
— А що ж за нею?
— Не знаю… У природі все по-іншому. У ній є довершеність. За днем наступає ніч, але потім обов’язково сходить зоря, приходить ранок, і ти впевнений, що так буде завжди. Ти можеш охопити все своїм зором, весь космос на твоїй долоні. Кожна частинка цього космосу знає свою роль у ньому і все в гармонії. Ця гармонія у нас порушена. Я не зустрічав людей, які б сказали, що у них є почуття гармонії з самими собою і зі світом. Вони наче вирвані з корінням і лише всихають без ґрунту, думаючи, що звільнились від чогось, що їх обтяжувало чи стримувало.
— Якісь у тебе сумні думки. Але ж не все так безнадійно. Чому ти думаєш, що ми не можемо знайти якусь нову гармонію?
— Ми можемо знайти гармонію з планетою тільки тоді, коли будемо дивитись на неї, як на храм, а не як на свою майстерню, де нам все дозволено. Герой Тургенєва нігіліст Базаров казав, що для нього природа — це не більше ніж майстерня, де він проводить свої досліди. І ми такі ж нігілісти.
— Але ж не можна накрити всю планету склом і лише дивитись на неї… Вона так і задихнеться під склом, — іронічно сказала Анжеліка.
— Ні, я не про це. Хоча… Можливо, й варто… Але сьогодні ми живемо так, наче нам байдуже, що буде після нас. Тільки й чуєш: «злови момент», «отримай максимум задоволення вже зараз». А завтра що, буде вже пізно? Ми хочемо отримувати все і зараз, і кожен хоче випередити іншого, розштовхати всіх ліктями. Ти бачила, що відбувалось у «чорну п’ятницю» в торговому центрі «Go Avenue»? Я думав, вони там повбивають одне одного за цей непотріб зі знижкою. І таке ж ставлення й до світу загалом. Тільки там вже корпорації ведуть себе як покупці в день знижок. Розштовхуючи одне одного, щоб витягти з природи всі ресурси, отримати швидкий прибуток і знову шукати поживи в іншому місці. Так не може бути вічно. Їхня жадібність не має меж, а ресурси планети обмежені. Треба якось захищати природу, ось про що я говорю.