— Від корпорацій?
— Від них також. Хоча не лише.
— І що ж ти пропонуєш?
— Я думаю, що якби власники корпорацій жили там, де знаходяться їхні заводи, то вони б вели себе по-іншому. А так вони заховались десь в кущах і пиляють нашу планету звідти. А ми спостерігаємо. А ті, хто працюють на цих заводах, потім усе вигрібатимуть. І їхні діти та внуки. Чому б цим працівникам не дати права голосу?
— Не знаю, — сказала Анжеліка. — Для мене це дуже далека сфера. Але я також за те, щоб природу ніхто не ображав!
— Це добре, — посміхнувся Картер.
— І часто ви про такі речі на парах говорите? — запитала дівчина.
— Інколи буває, хоча й не часто. А треба було б частіше.
— Я уявляю, які у вас там баталії розгортаються. Усі ж філософи! Може, ти колись і професором філософії станеш? — посміхнулась вона.
Картер задумався, наче про щось згадуючи.
— Я не люблю професорів філософії, — відповів він. — Цих кабінетних мислителів, які в своїх душних комірках будують далекі й абстрактні моделі. Уся філософія ось, перед нами, в природі, в житті. Це озеро, це небо – вони мають більше правди, ніж тисячі списаних аркушів чи заповнених кілобайтів… Я думаю, ми забули, що таке життя з природою. Технології відірвали нас від неї, і ми почали думати, що висимо в повітрі, без жодної точки опори, і можемо вигадувати собі все, що заманеться. І ніщо нам не завада. Взяли — і надрукували людину на 3D-принтері… Навіщо, якщо її можна народити природньо? Мені іноді здається, що ми це робимо лише для того, щоб посміятись над природою, щоб самоствердитись, показати їй, що «Ось бачиш, як ми можемо! Ми стали вищі за тебе і тобою нехтуємо, тебе зневажаємо!». Забуваючи, що і ми в природі, і вона в нас, і цим ми зневажаємо лише самих себе…
— Ох і розійшовся! — відповіла Анжеліка. — Але ж технології можуть бути і корисними. Я ось бачила в тебе планшет, а це ж також технології. Сам ними користуєшся, а говориш…
— Так, і від них якась користь є… Я не заперечую прогрес зовсім… — сказав Картер і якось зам’явся.
— І цей парк, — продовжила дівчина, — його ж люди створили. Я була в одній арабській країні, там із пустелі зробили цілий оазис, і все за допомогою новітніх технологій.
Картер мовчав і дивився на дівчину…
— А якщо, наприклад, цей парк не прибирати, — вела вона далі, — за ним не доглядати, він же поросте бур’яном. Чому ти думаєш, що природа не може щось руйнувати? Може, людина для того і створена, щоб підтримувати добро в природі, щоб робити її добрішою?
— Як це природа може руйнувати? Руйнує лише людина, руйнує цивілізація…
— А як же цунамі, тайфуни?
— Так природа нам відповідає… На наше поводження з нею.
— Тобто, в природі геть немає зла?
— Я думаю, ні… — відповів Картер. — Зло лише в нас.
— А де ж воно в нас взялося, якщо ми самі вийшли з природи?
— Я не знаю… Може, ми і є вінцем еволюції, за яким лише знищення і хаос. Досягли максимуму — і все… Мене це самого бентежить…
— Тобто, природа все створила, щоб прийшли ми і все зруйнували?
— Я сам не знаю відповідей на ці питання, — сказав Картер. — Тобі з такими питаннями також варто було на філософський вступати… Я погоджуюсь, якщо в людині є зло, то воно має бути і в природі. Але можливо, воно там тільки і є, бо людина зла…
— От тому ми і маємо стати добрими — і добрішою стане й природа! — радісно промовила Анжеліка. — Вона злиться, бо не відчуває нашої любові! Ти хлопець, а таких речей не розумієш. Філософ! — засміялась дівчина.
Картер вирішив змінити тему. Але в голову нічого не йшло, і вони деякий час просто сиділи в тиші, дивлячись на краєвид. М’яке помаранчеве світло, що вже розлилось по всьому полотну озера і значній частині неба, благотворно впливало на Картера.
— А що ти мав на увазі, коли казав про природу як храм? — раптом запитала Анжеліка.
Картер здивувався такому питанню, але здивувався приємно.
— Я мав на увазі, що в природі є своя, незрима для людей, мудрість, за якою вона вся побудована зверху донизу, а усі її розрізнені, на перший погляд, елементи поєднуються в єдине ціле. І поєднуються не штучно, не механістично, накладаючись одне на інше, а органічно. Тут все пронизує все, все в усьому, все важливо! Не можна знищити піщинку, не зрушивши з місця весь всесвіт! Ми маємо цій мудрості вчитись, її пізнавати, але не грубо, по-варварськи, а з трепетом. Наука не завжди такий трепет має. Проводячи досліди, ми вбиваємо природу, але не лише у тому розумінні, що знищуємо частину її плоті. Наука вбиває природу, розглядаючи її як мертвий, бездушний механізм, а вона ж жива! Природа — це не годинник, який можна розібрати й подивитись, як він працює, а потім зібрати назад. Ми обов’язково щось втрачаємо за такого підходу. Можливо, навіть щось найважливіше.