— А як же ти пропонуєш пізнавати природу? — запитала Анжеліка.
— Через відчуття єдності з нею. Але як цього досягти у наш час, коли все розкладається на найменші деталі і не тримається купи, мені важко сказати.
— Ну, але ж храм — це також щось релігійне. Може, ти і в Бога віриш?
— Не знаю… У мене виникають особливі почуття, коли я дивлюсь на цей краєвид. Я не знаю, звідки вони. Може, це і релігійні почуття. А Бог… Я не знаю Бога, я його не бачив. Нашим богом зараз вже є ми самі. Ми віримо лише в себе.
— І ти також?
— А я навіть в себе не вірю. Я розумію, що цивілізація знищує єдність людини зі світом, і тому я просто споглядаю… Я не в силах це змінити і пустити все назад. Буду сидіти тут і дивитись на Сент-Клер, поки живу. І читатиму вірші перед заходом сонця. Хочеш ще один прочитаю?
— А чий саме?
— Гете… Це мій улюблений поет.
— Не здивував, — посміхнулась Анжеліка. — Він також любив природу. Звичайно, давай. Щось оптимістичне знайдеш?
— Ох… Зараз спробую, — відповів Картер. — Давай мій улюблений спочатку?
— Ну давай, а потім я тобі прочитаю свій улюблений!
— Згода! — з радістю відповів хлопець.
Він трохи почаклував зі своїм планшетом.
— Ось, «Дика троянда» називається:
«Юнак молоденький троянду угледів,
Трояндочку в чистому полі.
Немов би на крилах до неї летів
І любувався красою доволі.
“Трояндо, трояндо, така молода,
Трояндо, ти в чистому полі зросла.
Трояндо красива, зломлю я тебе,
Краса твоя так полонила мене”.
“А я тебе, хлопче, за те уколю,
Бо болю терпіти я страх не люблю”.
Юнак не послухав. Ні “ох”, ані “ах”
Його не спинили, лиш кров на шипах.
Хоча захищалась трояндочка ця,
Страждання відбула свої до кінця.
Трояндо, трояндо, така молода,
Ти в чистому полі, трояндо, зросла!»3
— Гарний, я знаю його. Так і думала, що він тобі подобається. Не дуже оптимістичний, правда, Картере, але спроба зарахована, — іронічно пожурила вона його.
— Ну, вибач. Ти хотіла свій улюблений прочитати. Ти маєш знати більше віршів, ніж я, це ж твоя спеціальність. З радістю послухаю.
— Це слова з пісні. Вони мені дуже подобаються. І їх мало хто знає.
Анжеліка почала читати зі смартфона:
«Я не бездомний, не іноземець,
У мене є спокій, є притулок.
Вільна Батьківщина, щаслива країна,
Щаслива, щаслива країна.
Добрий лелека, лелека удачі,
Лелека навесні, лелека в літню пору,
Живи біля мого будинку, добрий лелеко,
Звий своє гніздо на дереві, на верхівці тополі.
Лелеко, співай щасливо зі мною,
На полонині, зі стадом у полі.
Поля, сади, красива країна.
Красива, красива країна»4
Картер завмер і після деякої паузи промовив:
— Гарно… Як в раю…
— Чому в раю? — посміхнулась Анжеліка. — Мені просто красиво. І якийсь спокій навіює. Тобі ж подобається спокій.
— Так, це якийсь особливий спокій… А хто автор?
— Це вірменський композитор Олексій Екимян, він написав цю пісню. Не знаю, чи лише музику, чи й слова також.
— І де ти її знайшла? — запитав Картер, але не давши дівчині відповісти, продовжив: — Давай і пісню вже послухаємо, якщо почали.
Анжеліка увімкнула кліп на своєму смартфоні, попередньо повідомивши, що це версія від The Beautified Project — «Aragil». Картер уважно дивився. Пісня була дійсно особливою. Вона немов досягала тих далеких душевних струн, що були не задіяними раніше, натягувала їх до межі і змушувала тремтіти невідомою досі музикою. Музикою, яка перевертала все всередині, розривала на частини і відновлювала в одну мить. Це було майже як смерть, як катарсис, що очищає й переплавляє усе єство і знову виковує людину з металу вже найвищої проби. Анжеліка спостерігала за Картером, і їй подобалась його уважність, збентеженість і захоплення. Пісня закінчилась.