— Ну, він мені подобається, такий молодець… І такою корисною справою займається.
— Я думаю, це неможливо. У природі все гине. Це постійний кругообіг, щось гине, щось з’являється.
— І ти думаєш, те, що з’явиться після мене, зможе мене замінити? Чи тебе?
— Не знаю…
— А я знаю! Не зможе. Ми всі унікальні. І цей кругообіг, навіщо він мені? Мене не втішає те, що це закон природи. Я хочу, щоб ті, кого я люблю, мої рідні, близькі, були завжди. А не перетворювались на траву, яку потім топтатимуть невідомі мені люди.
Картер не знав, що відповісти, і мовчав.
— Пора мені йти додому, — сказала Анжеліка. — Було приємно з тобою поспілкуватись.
— Давай я тебе проведу!
— Не варто, за мною заїдуть подруги зараз, ми разом поїдемо. Нас там вже чекають.
— Ну, ми ж побачимось іще?
— Звичайно… — відповіла вона і задумалась… — Пиши.
2
Після того, як Анжеліка відлетіла у якомусь розкішному ховеркарі, де сиділи ще дві дівчини, напевно, її подруги, Картер вирішив ще трохи побути в парку й подумати над усім. У нього чомусь виникло відчуття, що Анжеліку він більше ніколи не побачить, що він її утомив своїми філософствуваннями, що їй було скучно і вона не захоче далі з ним зустрічатись. «І навіщо я їй це все розповідав? — думав хлопець. — Бовдур!»
Він присів на лавку навпроти білборда з Ріккі Анджело. «Цей ще тут лякає людей… — промайнуло у хлопця. — Мережевий маркетинг якийсь влаштували й заманюють… Точно афера якась».
Між тим було вже чверть на десяту. «А може, їй було і не скучно зі мною, — продовжував рефлексувати Картер. — Вона наче також щось говорила. Не я один балакав… Треба буде запросити її у кіно… Або в клуб!» Картер ніколи не бував у клубах, але заради дівчини міг зважитись навіть на таке. Він все-таки має бути чоловіком. Що йому ті клуби? Усі через це проходять.
«От розкажу Джеймі, з ким я сьогодні гуляв, він не повірить!» — зрадів своїй думці Картер.
Раптом його хтось наче покликав… Картер не зрозумів, він обернувся. Справді, якийсь чоловік його кликав, звав на допомогу чи що. Картер підвівся, вглядаючись у те місце, звідки лунав голос (там було досить темно). Це було за метрів двадцять від нього. Поруч людей не було. Він вирішив підійти і переконатись, чи нічого не сталось.
— Агов, з вами все гаразд? — гукнув він.
— Дякую, уже все добре… Трохи запаморочилось в голові. Це нічого, у мене буває… — сказав чоловік, але потім опустився на одне коліно й нахилив голову.
Картер підбіг до нього і спробував підняти, але тут самого Картера щось ніби кольнуло. Це було снодійне. Далі була подорож у ховеркарі, що чекав за рогом, до залізничного вокзалу. Прокинувся він уже сидячи на стільці за склом. Рухатись він не міг. Сказати не міг нічого також, хоча скоріше від здивування. Лише спостерігав.
Усе, що він бачив потім, справило на нього враження, яке він навряд чи зміг би забути. Це було потрясіння, яке розбило весь скляний будиночок всередині й залишило маленького хлопчика серед пустки, наляканого і побитого, який не знає, як далі жити у світі, де править бал могутня і руйнівна сила. А він один — і нікого немає поруч.
Дивлячись на абсолютне зло, людина не залишається колишньою. Усі напівтони у цей момент зникають. Залишається сама людина, яка хоче жити, яка втілює собою життя, та інша сила, незнана і страшна, якій нестерпне будь-яке життя. Яка хоче все живе перетворити на смерть. І компромісу тут бути не може.
Споглядання зла — це не лише страх, це навіть щось глибоко інше. Це усвідомлення того, що ти один, геть безпомічний, кимось забутий, залишений на поталу чудовиську, яке не знає співчуття і жалю. І воно не одне. Ти знаєш, що їх тут повно, ними просто кишить — їх легіон. Десь в іншій кабінці коїться те ж саме. У кожного своя кабінка, і кожен так само зв’язаний і наперед підготований. Кимось чи чимось. А може, і самим собою. Але найгірше — це відчуття безвиході. Виходу з кабінки немає. Виходу взагалі немає. Нікуди. Іншої реальності немає, є лише кабінка. Це єдина справжня реальність.
Така безвихідь породжує жах. Жах — це вже значно ближче до істини, ніж страх. Страх є лише емоцією, яка минає. Жах же не минає, він вплітається, переплітає і боляче зв’язує все на вузол, піднімає і тримає. У цей момент хочеться крикнути. Покликати. Це перше, що приходить на думку. Не просто крик, а саме поклик до когось чи чогось. Якщо ти бачиш абсолютне зло, до кого ти будеш волати про поміч? Хіба це раціональний вибір, що людина у такі миті волає до Бога? Може, вона просто хоче, щоб він був, бо нічого не залишається? Але який сенс взивати до того, кого нема, навіть якщо ти дуже хочеш, щоб він був? Це безглуздо. Так невже таки кричать до Бога, бо десь глибоко знають, що він є? Чи не всі згадують у цей момент Бога? Може, хтось згадує свого адвоката? Можливо. Але Картер згадав Бога.