Батькам рекомендували застосовувати до дітей лише «любов» і всіляко хвалити та заохочувати їхню «свободу». Якщо дитина по вісім годин на день грала у комп’ютерну гру, говорили, що вона так самовиражається і шукає себе. Забороняти їй не можна. За це можна позбутись батьківських прав. Якщо дитина чогось просить — відмовляти їй також заборонено, бо можна травмувати її слабку психіку, а це уже підпадає під «ментальне насильство». Ну і так далі.
2
Іншим аспектом, який руйнував інститут сім’ї, була ідеологія вільної любові. Саме слово «любов» було підняте ледь не на прапор усіма політиками Глобального Союзу. Можна навіть сказати, що за аналогією з оруельським гаслом із роману «1984», що починалось як «Війна — це мир», головне гасло у Союзі G17 було: «Життя — це любов».
Утім, «коли слова втрачають свій сенс — люди втрачають свою свободу», — писав колись Конфуцій. І зі словом «любов» вийшло практично те ж саме. Його вживали всюди і частіше за будь-які інші слова. На телебаченні, у різних реаліті-шоу, кінофільмах, глянцевих журналах, музичних кліпах, всюди говорили про любов. Говорили сміливо і голосно.
Любов’ю при цьому називали будь-які сексуальні стосунки, через що це слово досить скоро девальвувалось. Воно перестало бути інтимним, лише для двох, а стало постійно виставлятись напоказ та всіляко розмиватись.
У результаті не можна було вже зрозуміти, де любов, а де просто секс, закоханість чи взагалі збочення. Якщо людина каже, що вона любить, як можна довести, що це не так? Навіть якщо вона говорить, що любить одразу декількох партнерів різної статі, чи навіть тварину, робота або віртуального персонажа. Для того, щоб «не образити почуття» такої людини, проголошували, що це все любов. «Яка різниця? — говорили політики. — Гірше від цього точно нікому не буде».
«Кохання знову перемогло! Кохання не має меж!» — казали вони, коли Верховний Суд вслід за визнанням права на одностатеві шлюби визнав право особи вступати у шлюб із необмеженою кількістю осіб, а потім і з «non-human persons» (тваринами, роботами, героями серіалів, комп’ютерних ігор тощо). Адже шлюб — це ж лише «вираження любові», чи не так?
Такі сім’ї, де було більше двох партнерів, на слензі називали «зграями». Офіційно вони називались «поліамурними сім’ями» і всіляко заохочувались. «Більше батьків — більше любові дітям!» — знову говорили політики. Звичайно, «матері» чи «батька» у класичному розумінні цих слів в таких сім’ях уже не було, але проголошували, що нові варіанти сімей можуть дати дітям навіть більше.
Стáтей — або точніше «гендерних ідентичностей» — також було уже декілька сотень, тому комбінації «поліамурних сімей» могли бути найрізноманітнішими. Зграя Джеймі була дуже яскравим, показовим «коктейлем» у цьому плані.
Для чого це все було Сім’ї та Глобальній комісії? Справжня любов — це небезпечна річ для диктатури. Любов — це значить бути готовим до самопожертви заради того, кого любиш. Це не лише розвага і отримання задоволення. Диктаторам не потрібні ті громадяни, які можуть бути пасіонарними, можуть жертвувати своїми матеріальними благами заради чогось вищого, нематеріального. Саме тому, пропагуючи любов як секс, як розвагу, лише як отримання задоволення, формувалось суспільство, що хоче тільки брати, а не віддавати, що сприймає любов з точки зору споживання — як товар, як чергову іграшку. А таким інфантильним суспільством маніпулювати набагато легше. Воно скоріше погодиться бути рабом, відмовиться від своїх політичних чи громадянських прав, аби йому залишили можливість розважатись.
У випадку тих же «поліамурних сімей» іграшками були як власне партнери, що утворювали ці «зграї», так і діти. Кожен партнер сприймав іншого чи інших — а їх могло бути й понад десяток — здебільшого як джерело розваг і задоволення. Оскільки звичайний секс швидко набридав (нудьга — це взагалі типова річ для суспільства споживання), то щоденною і головною справою став пошук нових «рольових ігор», секс-девайсів чи навіть секс-імплантів для отримання нових «відчуттів» від «любові». Для особливо тонких натур джерелом «нових відчуттів» ставали тварини, роботи чи комп’ютерні герої, з якими вони «одружувалися». «Любов не має меж!»
Діти були також чимось на зразок іграшок, схожих на маленьких собачок, яких вишукані, але недалекі леді часто носять із собою та які є не більше ніж елементами їхнього антуражу. Особливо якщо цих дітей привезли уже «надрукованими» в трирічному віці. Вони дуже милі, з ними можна погратись, їх можна одягати у різні костюми. Словом, з дітьми могло бути навіть веселіше, ніж з чіхуахуа. Звичайно, внутрішній світ дітей при цьому відходив на другий план.