Увесь той тиждень після подій на вокзалі і перед повідомленням з поліції Джеймі перебував у прострації. Він не міг нормально думати, не міг спати, майже нічого не їв. Лише пив і сидів вдома у безнадійному, тривожному стані очікування того, що за ним прийдуть з поліції за вбивство Картера.
І, як не дивно, віскі не допомагало притупити ці відчуття, а лише посилювало його «параною». У п’яному стані йому вже здавалось, що за ним приходить не поліція, а якісь невідомі істоти, яких він ніколи не бачив, і вони стукають у двері — то скажено і істерично, то повільно, але сильно, наче б’є годинник. Б’є по ньому самому.
У деякі миті він навіть відчував, що це продовження того напівсвідомого стану з вокзалу, коли у незрозумілих видіннях він переносився у засніжені, безжально-пустинні гори. І часу після того не пройшло ні секунди. Немов це друга серія, яка почалась відразу ж після першої, а все, що відбулось між ними, — це якийсь інший, менш значущий час, навіть і не час зовсім, а геть ніщо. І Джеймі розумів, що він власноруч поставив підпис під участю у цьому трагічному спектаклі.
Хлопець уловив цю паралель, бо це було те ж саме відчуття реальності, як і тоді. Те ж саме екзистенційне сприйняття всього, що відбувалось навколо і у ньому самому. Він відчував життя не лише п’ятьма органами чуттів, а наче безпосередньо, самою душею, усім духом чи чим завгодно. Ніби він взагалі не мав тіла, але сприймав усе набагато виразніше, ніж зазвичай.
Коли Джеймі це усвідомив, то стрепенувся і, протверезівши, у розпачі жбурнув дві пляшки віскі об підлогу. Вони розбились, і запах алкоголю наповнив кімнату, що його почало дратувати ще дужче. Цей запах швидко викликав головний біль, який не покидав уже до кінця тижня навіть у коротких проміжках сну.
Зрештою хлопець заспокоївся, хоча це скоріше варто було назвати відчуженістю, і знову впав у себе, збайдужівши до всього. Він лише сидів і чекав у нервовому, тривожному очікуванні. Зненавидівши весь світ, він вимкнув Epsilon і всі можливі онлайн-сервіси й соцмережі, написавши там, що поїхав кудись за кордон. Чи повернеться він з того «за кордону», про це Джеймі зараз не думав.
Він звернув увагу на підлогу, де валялись шматки скла від розбитих пляшок. Деякий час він дивився на них, ніби в нестямі, прагнучи зрозуміти, що це і як він може це використати. У пориві розпачу йому захотілось відчути біль, який, як він сам був переконаний, він заслужив. Джеймі став біля скла, відштовхнув великі уламки горлечка і дна подалі. Інші потовк ногою. Зняв по пояс одяг, присів на підлогу і з усієї сили ударив по ній спиною, наче качаючи прес, супроводжуючи це глухим ревом від болю. Біль будив у ньому злість, головним чином, до самого себе, але і злість як таку, до «ніщо», як мету в собі. Це було немов виклик чи насмішка, кинуті вже у свій власний бік. Хоча вся спина його була у крові, і розбите скло впилось у шкіру, він продовжував так «качати прес», ударяючи спиною об підлогу, поки не впав у знемозі і перекотився лицем вниз. Утім, больовий шок скоріше пробуджував його до життя, аніж навпаки.
Запах розлитого віскі поєднався із запахом крові. Дух алкоголю проникав ніби через все тіло, викликаючи, крім головного болю, ще й нудоту і легке запаморочення. Довершував усе мов дотик до розпеченого заліза від порізів на спині. Однак запах крові, таке враження, боровся із запахом алкоголю та нейтралізовував його. Так здавалося Джеймі.
«Буду лежати, — думав він. — Хай все котиться куди подалі. Буду лежати. Далі все одно». І він лежав, утупившись в підлогу, то закриваючи очі на декілька секунд, то знову відкриваючи їх, не здатний витримати біль не так від порізів, як в голові, що став наче від кинджалу — гострий і нестерпний.
«Який же гидкий запах! — думав хлопець. — Терпи, Джеймі, терпи… Ти це заслужив…» Про поліцію він тепер не думав, це вже було навіть смішно. Страх перед нею, перед відповідальністю за законом минув. Залишилась лише сумна іронія над собою, що він її боявся. Можливо, він і навпаки хотів, щоб поліція прийшла і додала йому страждань саме тут, зараз, не відкладаючи на потім.
З часом його свідомість заповнило лише те, що він відчував, чого торкався своїм лобом, носом, губами. Розлите віскі було наче дверима у прірву під підлогою, в яку він падав, не в змозі за щось учепитись. Це були двері у ту жахливу реальність, куди він хотів закрити вхід назавжди, замурувати його, забити металом чи чим завгодно. Але хлопець розумів, що ці двері відкриваються не лише з його боку. І можливо, раз відкривши їх, зачинити вже неможливо. Це спустошувало, знесилювало морально. Декілька разів він розплакався. До алкоголю і крові додалися сльози.