Хлопець пам’ятав, що Картер у цей час гуляє біля озера в Сент-Клер Шорс і о дев’ятій має їхати додому один. Джеймі розумів і небезпечність задумки, але це його не зупиняло. Навпаки, він хотів цим кинути виклик, над чимось насміятись. І навіть потенційне покарання його не бентежило, а лише дражнило і додавало жаги. Гроші від батьків йому уже прийшли, проте імпланти померкли перед його теперішніми намірами. Через систему блокчейн, яка приховувала контрагентів, він перекинув майже всі свої заощадження на сірий рахунок одного сервісу. Скинув їм і дані Картера.
Через три години Картера доставили на закриту станцію метро біля Центрального залізничного вокзалу Мічигана. Саме метро побудували наприкінці 2020-х, але оскільки вокзал був покинутий, то станцію зробили прохідною. На ній було багато технічних приміщень, що з’єднувались із самою будівлею вокзалу. Останній же, побудований ще на початку ХХ ст. у стилі боз-ар, величезний і монументальний, нагадував середньовічну фортецю серед навколишньої пустки. Він був ніби резиденцією якогось новітнього феодала чи мафіозного клану. Вже декілька років там процвітала чорна індустрія розваг.
Картер став досить легкою здобиччю. Він практично нічого з себе не представляв, не був сином політика, олігарха чи ще якогось туза. Звичайно, для таких цілей частіше використовували різних маргіналів, насамперед безхатченків, яких у Детройті ще було вдосталь, але за належну суму можна було і підняти ставки. Тим більше мажорів, готових платити за «нові» екстремальні відчуття, збиралось немало, і бізнес був більш ніж рентабельним. Поліція також була в долі, тому такі справи, зазвичай, спускались на гальмах. На території вокзалу і під ним розміщувались сотні кабінок, в яких клієнти зливали свою агресію на невинних створіннях.
Картер був прив’язаний до стільця і сидів у спеціальній кабінці за склом. Джеймі, знаходячись по інший бік скла у великій залі, одягнув костюм-екзоскелет Хижака із однойменного фільму, рімейк якого крутили на всіх екранах. Екзоскелет підвищував м’язову силу в рази, містив біоплагіни з ін’єкціями адреналіну та утворював із тілом практично єдиний організм.
Окуляри у масці Хижака проектували на приміщення віртуальні декорації, які можна було обрати за бажанням: від лісів Амазонки до римського Колізею часів імператора Тіберія. Але Джеймі подобався неостімпанк, який відсилав його до атмосфери зруйнованих індустріальних заводів середини ХХІ століття. Там його хижак почувався розкуто.
На задньому плані зазвучав мінус від Mr.Hyde — «Them», під який Джеймі вийшов на арену у повному обмундируванні. Це була трагічно-тривожна мелодія, вся в собі, яка немов звіщала про те, що той, хто виходить на арену, прощається із собою та своїм минулим. Вона швидко затихла, тому що наелектризована атмосфера і саме єство Джеймі вимагали чогось вибухового. Знайомі слова «The day is my enemy. The night my friend…» дали необхідний драйв, і шоу почалося.
Джеймі вирішив спочатку розігрітись на тваринах. До нього випускали бродячих собак, з якими він легко управлявся протягом півгодини, щоп’ять хвилин додаючи собі через біоплагін заряд адреналіну. Він хотів відректися від всього розумного, що було у ньому, забутись, поринути в безодню і розчинитись у стихії чистої ненависті та люті. Хлопець жадав самому перетворитись на Хижака, костюм якого він одягнув. Пробудити свого власного звіра, підняти його з глибин душі і розірвати на шматки своє людське єство.
Джеймі видавав тваринно-роботизовані звуки, які були синтезованою сумішшю хижацьких ревів реальних тварин з електронними ефектами. Він метався по залу, бігав по стінам та стелі за допомогою магнітних подушок на кінцівках екзоскелета. Його рухи були схожі на божевільний танець, в якому він кружляв, немов смерч, умертвляючи все навколо себе.
Він любив дивитись невинним істотам в очі, бачити їхній жах, розгубленість, нерозуміння і наповнювати ним пустоту у своїй душі. Стикаючись зі смертю, він стикався із чимось «справжнім», з тією новою сильною емоцією, до якої його вела, майже непомітно, уся індустрія розваг, щораз піднімаючи планку і знецінюючи кожне попереднє відчуття.
Хлопець не хотів повертатись до усвідомленості, боявся цієї усвідомленості, яка висіла над ним, мов вирок. Він хотів, щоб його закрутила стихія і віднесла геть від тої важкості, що супроводжує чистий розум та осмислену свободу, особливо коли не знаходиш їм застосування. Йому хотілось поринути у свою пустоту та вивернути її навиворіт, аби лише позбутись її остаточно.