Частина 5
Глава 1
1
Ангола. В’язниця суворого режиму у штаті Луїзіана, найбільша на всій території Північної Америки. Названа на честь країни, звідки сюди завозились раби у XVIII ст., які мали працювати на плантаціях. Замість рабів на плантаціях тепер працювали п’ять тисяч ув’язнених. Із них 85 відсотків відбували пожиттєве, а 80 відсотків, як і три століття тому, були темношкірими. На волю з Анголи виходило лише три відсотки засуджених. І ця статистика з початку ХХІ ст. майже не змінилась.
Маючи у розпорядженні сім тисяч гектарів полів, Ангола носила статус «в’язниці-ферми». Так називали усі виправні заклади, де використовували ручну працю засуджених для сільського господарства, вирубки лісів, розробки кар’єрів і гірничодобувної промисловості. Робототехніка до в’язниць поки не надто дібралась.
Саму Анголу інколи просто й називали «Ферма». Звичайно, не лише за «економічне спрямування». Аж до 1970-х вона була відома здебільшого тим, що до ув’язнених тут ставились не краще, ніж до худоби. Правда, зараз наче часи змінились.
Джеймі зайшов до своєї одиночної камери, обвів цей простір очима: крім ліжка, раковини й туалету тут нічого не було. Проте особливого значення це не мало. Скоро на нього чекало виконання вироку. Він був засуджений до найвищої міри покарання за «спробу вчинення терористичного акту».
Точної дати він не знав. Йому сказали, що дехто тут чекає на страту вже двадцять років, поки триває процедура апеляції. Але хлопець відчував, що з ним усе буде швидше. Закон про протидію тероризму дозволяв стратити навіть тих, хто апеляцію ще не пройшов. Якщо були «достатні підстави» вважати, що засуджений становить загрозу навіть з-за ґрат.
Однак Джеймі в чомусь і пощастило. Раніше смертники сиділи в камерах по двадцять три години на добу і лише на годину виходили трохи розім’ятись та прийняти душ. Потім же вирішили, що це нераціональне використання людських ресурсів, і змусили їх працювати на рівні з іншими. Економіка восторжествувала. Хоча для смертників помирати від втоми на плантаціях під палючим сонцем було навіть краще, ніж божеволіти в одиночних камерах без можливості з кимось поспілкуватись.
Зараз же Джеймі ліг на ліжко, подивився на стелю, перед собою і, від нічого робити, почав думати. Згадав той вечір на даху Пенобскот-білдінг. Подивився на свою руку, де знову був вживлений мікрочіп. Доторкнувся до лоба, куди нанесли лазерний штрих-код прямо на шрам. І подумав, що так просто вибратись зі старого життя, напевно, не вдасться. Нове життя потрібно виборювати. І зараз він відступає, хоча й втрачено ще не все. Він принаймні поки що живий.
А, можливо, Ахмад був правий, і потрібно було все робити швидше. Бо кожна хвилина вагання потім дорого коштує. Хоча у його випадку, напевно, результат був би той же.
Джеймі глянув убік і несподівано помітив якийсь напис на протилежній від ліжка стіні. Він підійшов ближче і прочитав:
«Моє життя ні цента не варте, моя душа ні грама не важить,
Але стара із гострою косою мене чомусь-таки бісить!»
«Дивний напис… І де він тут взявся?» — подумав хлопець. Раптом пролунав стук охоронця кийком по ґратах.
— Ну, що, прочитав уже собі послання? — запитав той.
— Послання? Від кого?
— Від Майкла. У нас така традиція з’явилась. Кожен ув’язнений передає послання наступному, який сидітиме у цій камері.
— А з ним що сталось?
— Вирок привели у виконання. Що з ним ще могло статись? — запитав охоронець і дивно посміхнувся. — Тиждень назад. Тоді і написав. Ну так що, зацінив?
— Так… Зацінив…
Джеймі задумався...
— За десять хвилин підеш працювати. Так що сильно не розслабляйся, — сказав охоронець і відійшов.
Клімат у Луїзіані був теплий цілий рік. Навіть у кінці жовтня було 20–25 градусів тепла, тому роботи в полі вистачало. Працювали ув’язнені блоками. У кожному блоці жило по шістдесят чотири людини, які й виходили разом на плантації. Блок смертників, який раніше сидів у своїх камерах день у день, тепер також був у полі. Джеймі до них приєднався.
Новачки тут з’являлись не часто: один на місяць-два. Прийняли хлопця спокійно. Особливо часу на теревені не було. Проте дехто також запитав про послання від Майкла, і Джеймі відповів, що прочитав, і передав його суть. Йому пояснили, що це слова із якоїсь пісні, правда, іноземної, яку його попередник замовляв собі на радіо кілька днів підряд до страти.
— На якому радіо? — запитав Джеймі.
— У нас тут радіо є, KLSP. Ти не чув?