Але зграя Джеймі його любила, принаймні такий прояв «любові» заохочувався і вважався нормою. Йому все дозволяли і нічого не забороняли. Усе, що він хотів, йому купували, хоча кожна забавка швидко набридала і він одразу просив нової. Якби на нього хтось зі зграї накричав, він би одразу зателефонував до Державної служби захисту дитинства, і його могли б забрати для державного виховання. Цьому вчили ще з дитсадочка. Він про це знав і цим користувався, отримуючи все, що хотів, за першим своїм словом з самого малку.
Нав’язувати якісь ідеї дітям також було заборонено, особливо релігійні. Для запобігання цьому існував той же номер, за яким діти могли подзвонити, щоб держава їх захистила від «ментальної домінації» батьків. Розповіді про «гендерні ідентичності» такою домінацією не вважались. Загалом, будь-які «стреси» для дитини були суворо заборонені. А роздуми про Бога, сенс життя і тому подібне — це ще той стрес!
Утім, зграя Джеймі цим точно не переймалась. Вона давала йому все, що він хотів, і залишала в спокої. Він швидко зрозумів такі взаємовигідні відносини і своє, можна сказати, панівне становище у цих відносинах. Панівне, хоча й трохи самотнє. Зі своїми братами та сестрами (умовними, звичайно) він скоріше конкурував за різні бенефіти від зграї, ніж дружив. Розваги, комп’ютерні ігри, парки 3D-реальності, а потім алкоголь, екстезі, ранній секс та безшабашні гулянки — так пройшло його дитинство і юність.
Чи читав він якихось книжок? Добре, що взагалі умів читати. Поки що без цього було складно, хоча відео-реальність та мова смайлів, які ставали все більш вигадливими та різноманітними, потроху витісняли алфавіт і реальні слова. Складалось враження, що на піку прогресу людство знову опускалось до знаків і символів, схожих на ті, що використовували єгиптяни, описуючи власну історію на стінах пірамід.
Джеймі подумки повернувся з дитинства і поглянув на обкладинку книги. З неї на нього дивився красивий, статний чоловік у якомусь дивному костюмі. «Таких людей зараз немає», — подумав Джеймі. «Ні на кого не схожий із наших, наче з іншого світу… На 3D-принтері такого не надрукуєш!» — сумно-саркастично посміхнувся він. Видно було, що чолов’яга на малюнку був розумний, високочолий, знатний. І як він велично, благородно виглядав, наче і сам був створений якимось геніальним митцем. «Точно що лорд!» — сказав подумки хлопець.
Він ще трохи подивився на обкладинку і розгорнув книгу. Незвично було бачити стільки букв разом, хоч це була лише поезія. Як би він здивувався, побачивши прозу. Джеймі колись шукав текст однієї пісні Wu-Tang Clan, і вигляд віршів Байрона йому про це нагадав. Саме вигляд, бо, як він потім переконався, за змістом це було дещо інше.
Він почав гортати, десь зупиняючись на мить і знову гортаючи далі. Раптом його погляд зупинився на цих рядках:
«…Прокинься,
Підведися, брате! Скажи, навіщо ти на землю ліг?
Тепер не ніч… І з чого ти блідий?
Брат, що з тобою?… Ти був же ще сьогодні
Так сповнений життя! О, Авель, не жартуй,
Прошу тебе. Удар мій був жахливий,
Але ж він не смертельний… Ах, навіщо
Ти йшов йому назустріч? Я ударив,
Але ж ударив тільки! О, я знаю —
Ти хочеш налякати мене! Дихай,
Хоч раз поворухнись!
Ось так… Ось так… Ти дихаєш! Брат! Дихай!
О, Боже мій!
Авель
(ледь чутно)
Хто тут гукає Господа?
Каїн
Убивця твій.
Авель
Хай Бог йому відпустить…»1
Джеймі завмер… «Картер!» — немов прокинувся він від довгого сну і нарешті зрозумів, що сталося вчора. Увесь цей час він відганяв від себе думки про події минулої ночі, ретельно оминав їх підсвідомо чи навіть свідомо, але зараз подивився на те, що наробив, прямо в лице, і вжахнувся.