Про своє місцеперебування хлопець згодом дізнався багато цікавого. Йому розповіли, що Ангола — в’язниця не проста, і тут уже давно є своя специфіка. Ще б пак! Специфіка є всюди. Правда, такої Джеймі точно не очікував. Ще з початку ХХІ ст. тут завели практику «перевиховувати» ув’язнених через навчання їх християнським цінностям та вірі в Бога. Усе начебто започаткував колишній директор в’язниці ще сімдесят років тому.
Це було дуже дивно, оскільки на свободу з Анголи виходило всього три відсотки засуджених. Для кого чи для чого їх «перевиховують»? Хіба що для потойбічного життя. Щоправда, для віруючих воно ж начебто і є найважливішим… Можливо, саме тому цю практику не припинили навіть з приходом Глобальної комісії. Це їй ніяк не заважало. Тим більше, що у інших в’язницях, де люди якраз виходили на свободу, їх чомусь ніхто не «перевиховував». Такий парадокс.
Джеймі почув іще одну цікаву річ, яка його прямо спантеличила. Кожного року, ось уже більше ста років, у тюрмі проводилось родео.
— Родео?! — перепитав він у іншого ув’язненого.
— Так. Зі справжніми биками. Бачив колись оскаженілого дев’ятсоткілограмового бика, який ладен тебе роздерти на шматки своїми рогами?
— Бачив… — сухо відповів Джеймі.
— Із села, значить? Тоді тобі варто взяти участь. Можна виграти двісті баксів! Щоправда, підготовка забороняється, і треба одягнути смугасту чорно-білу сорочку, як в якомусь Освенцимі… І публіка тупорила буде жерти попкорн і реготіти, поки тебе піднімають на диби… Але двісті баксів! Подумай.
— Чекай, а що за публіка?
— Кожен охочий може прийти. Звісно, рідні приходять також… Це, напевно, найважливіше. Багато наших тому і беруть участь, щоб їх побачити…
— Цікаво… І коли ж воно буде?
— У жовтні було щонеділі, але ти трохи не встиг. Наступне буде аж у квітні.
— У квітні? Чого ж так довго…
— Та яке там довго, кілька місяців… А знаєш, що ще цікаво?
— Що?
— Гроші від цього родео йдуть на будівництво церков! Отаке… Хоча все добровільно…
Джеймі відразу зрозумів, що для нього це шанс побачити когось зі світу і дізнатися, що там. Хоча кому він був потрібен, окрім Ахмада та ще декількох друзів чи знайомих із Дірборна? Чи він когось забув? Картера хіба що… Але про це якось і думати було зайве.
Ну, що ж, якщо для цього він мав знову зіткнутися із биком, то так воно й буде. Биків він не бачив, чи що!
8
Щомісяця усі ув’язнені, навіть смертники, відвідували пастора. Для розмови за життя. Пасторами в Анголі ставали самі засуджені, які закінчили при в’язниці спеціальний Біблійний коледж. Усього таких пасторів набиралось декілька десятків. На цих зустрічах вони переконували інших, що треба вірити в Бога, виправлятись, ну і таке інше. Не на всіх це діяло, звичайно, але така була традиція… Чекало це і на Джеймі.
Його пастором був здоровенний темношкірий дядько на ім’я Мітч. Усім своїм виглядом він викликав авторитет та повагу. Не лише статурою, але й бувалим, побитим життям обличчям зі шрамом біля ока. Джеймі спочатку його навіть трохи злякався. «Оце пастор?» — подумав він. Але коли Мітч посміхнувся, то його лице зовсім преобразилось і дійсно здалося добрим, навіть привітним. І що справді може з людиною зробити посмішка?
Після привітання Мітч вирішив коротко розповісти про себе.
— Джеймі, мені 47 років. І 44 із них я відчував до людей лише два відчуття: ненависть та байдужість. Все було просто. Я так жив і робив багато дурниць, навіть не хочу говорити яких. Але три роки тому, це вже було тут, в Анголі, Бог мені допоміг побачити щось інше. Він мені показав, що може бути інше життя. Я розумію, що для тебе це може звучати нещиро, чи навіть смішно. Але тоді я ніби знову відчув себе п’ятирічним хлопчиком. І опам’ятався, лише коли зрозумів, що плачу… А плакав я дуже, дуже давно… У той момент я зрозумів, що Бог любить навіть таких, як я. Це відчуття, яке не можна передати словами… Саме тому я зараз тут і допомагаю іншим прийти до Бога.
— Цікава історія, — відповів Джеймі.
— Так… Я не буду запитувати про твоє життя. Захочеш, розповіси сам. Але скажи мені, які в тебе, Джеймі, стосунки із Богом?
— А що, з Ним можуть бути якісь стосунки?
— Звичайно. Віра — це лише особисті стосунки з Творцем. Усі ці обряди нічого не значать, якщо ти всередині себе не маєш живого спілкування із Богом. Якщо не відчуваєш Його як частину самого себе.
— Я не знаю, — відповів Джеймі. — Мені деякі люди вже говорили щось подібне останнім часом. І так сталося, що я навіть одним Іменем Бога врятував свого друга… Але все трохи складніше. Я не можу сказати, що геть не вірю. Скоріше, навіть відчуваю, що Бог є. Але от саме ці особисті стосунки з Ним у мене і не складаються.