Були й такі випадки: матері, що мали кількох дітей, убивали менших і годували котлетами з їхнього м’яса — старших. Рятували.
Сфінкс дивився і мовчав; тільки тоді, коли чесна закордонна преса починала говорити про голод, він огризався на неї, лаявся… то, — кричав він, — капіталістичні найманці намагаються очорнити рай всесвітнього соціялістичного пролетаріяту. А щоб вірили йому, асигнування Комінтерну для закордонних компартій збільшувалось і кількість пароплавів з борошном і різною живністю помножувалась. Европейський обиватель їв дешеві харчі, голодні селяни на Україні вмирали, закордонний комуніст енергійно пропагував, бо партійна каса наповнювалась, продажні газетки йому підспівували, обиватель радо вірив, бо хіба він ворог своєму шлункові? — Макові зерна правди застрявали на кордоні, матері вбивали своїх дітей, янголи ридали, а сатана реготався, звільнившись від праці. І звичайно дзвонили дзвони в християнській Европі; і кому з ситих було діло до того, що на якійсь Україні вмирають мільйони. А єпископ Лубенський, зовсім знесилений, шкіра та кості, гнаний етапом з крижаного острова, від затоплених шахт, в яких він мучився довгими роками, на Амдеру, шкандибав і спирався на милиці. Вночі, коли всі, потомлені, спали, як мертві, на сучкуватих мокрих дровиняках, він годинами молився Богу і вставав на дві години раніш за всіх і знову молився перед дальшою хресною мандрівкою по півночі. Останній кусник хліба ділив з голодними братами в недолі. З гігантною силою духа, великий пастир, великомученик, рівний першим страстотерпцям Христової церкви, протиставився князеві тьми. Він переміг апокаліптичного вісника, що символізує собою голод.
Один раз сфінкс обізвавсь і до населення; сказав: «вмирати стало ліпше, вмирати стало веселіше!» Так його зрозуміли, хоч він сказав: «жити»…
Траплялося, що селянин, бачачи неминучу голодну смерть, і свою, і родини, хапав сокиру і розрубував голову «уповноваженому», який витрушував останні зернини в дворі; тоді негайний військовий суд вирікав: «розстріл».
В двері постукало. Антон Никандрович з досадою подумав: «Завжди випадкові візити перебивають писання на пекучому; тут є якась закономірність». Похапцем згорнув рукопис і просунув під спинку Реального словника. Відкрив двері:
— А, колего, прошу заходити! Радий, — сказав до гостя, простягаючи руки.
ДІДОК І ЗОЛОТА ДРАБИНА
Фізик, Тадей Петрович Жолобовський — недавній сусід Антона Никандровича. Він прибув декілька місяців тому в супроводі чуток про столичний гурток містиків–природознавців, членом якого він нібито був. По дворічному ув’язненні його випущено з забороною викладати у вищих школах центральних міст. Поселившись поруч Антона Никандровича, він взяв на умовах тимчасового користування піяніно (бо його власний інструмент комусь лишився, як здобич) і цілими вечорами щось бринчав собі, а в перервах сновигав по кімнаті. Говорили, що він, фізик з визначним ім’ям, розробляє теорію, в якій щільно зближає музику і математику; що він захоплюється індійською філософією, і то віддавна, з передреволюційних літ, коли мандрував на Сході. Навіть говорили, що він ставив на меті відродити ідею всесвітнього братерства в її чистому вигляді — без наносного елементу, пов’язаного з життьовими вигодами та становищами. Атмосферою таємничости оточили провінціяльні чутки цього чоловіка, що вільно говорив кількома мовами і мав колосальну ерудицію, як у своїй спеціяльній галузі, так і в суміжних ділянках. Але він, на розчарування аматорів загадковости і романтики, поводився просто, щиро, натурально, як хуторський дядько; приязно всміхався, був коректний, короткомовний, співчутливий до кожного. Своєї ж побутової замкнутости тримався з кремінною твердістю.
Тадей Петрович недужий на т. зв. «слонову хворобу»; всі кістки в його й так великому організмі побільшені. Лоб підводиться видовженим прямокутником з двома залисками; ніс нависає над чорнющими вусищами, відкрученими на боки; і по–старомодному підстрижена еспаньйолка доповнює сувору фізіономію, що має, одначе, симпатичний живий вигляд, передусім — від очей: темно–карих, прозорих, вщерть налитих ясністю. Голос Тадея Петровича грудний, наче з жлукта, і приємний, м’якого тембру. Літера «р» виходить напівгаркавою, вона і цілком пасує до його просторного великокартато–сірого вбрання, попелясто–сріблистої краватки з квадратиками, й емалевого гарнітуру з рисунком, як на шаховій дошці.
— Маю хвилину перед засіданням. Підсумки, успішність… за півгодини можна зробити й підмести за собою, а сидітимеш півдня.
— Не ходіть на засідання! — радить Антон Никандрович.
Жолобовський дивиться з добродушною недовірливістю:
— Самі ж ходите?
— Ну, дадуть папірець: розпишись! і вже морально зобов’язаний. Від сьогоднішнього дня — ні ногою! А на засідання з семестровими підсумками треба ходити.
— Чи можу стати в пригоді? Щось добути, принести…
— Дякую; я все маю.
— Будете щирі зо мною?
— Не питайте! Ви знаєте, що з вами я завжди…
— Слухайте, мій дорогий Антоне Никандровичу, що ви схвильовані, по очах бачу. Не соромтеся мене в тяжкому стані! Уявіть собі: я, скажімо, брат вам, рідний там чи споріднений, чи чорт його зна який! Може, для вас треба щось зробити, обід принести?
Старий підвівся з–за стола і, дивлячись кудись перед собою, Підійшов до мамутоподібного сусіда. Поклав йому руку на плече:
— Якби ви знали, як я ціню ваше співчуття!.. Дуже, дуже. Але, повірте, все — гаразд.
Відійшов до стола і продовжує мову:
— Гарний лист від приятеля. Бездітні люди взяли собі за доньку — дитину, покинуту на вулиці; тепер щасливі. Це не Іван Іванович і його «пріснії», — ті, як були на «хлібозаготівлі», нишпорили по дворищах, залізними «щупами» кололи землю: шукали «яму». Розколупували стіни, розвертали печі, віддирали помости; забирали останню торбинку з квасолею, що висіла на кілочку. Вернувшись додому, випивали і сипали на підвіконня крихти для горобців, бо жаль було — бідні пташки голодні бігають по снігу.
— Феноменально! — скрикнув Жолобовський. — Горобця жаліють, а не дитину. Я звичайно, не проти, щоб жаліти й горобця, але це чорт зна, що таке.
Антон Никандрович зосередився на своїй думці; помовчав і сказав:
— Коли помруть старенькі приятелі, — кажу для прикладу, а жити бажаю сто років, — то прийдуть вони до брами раю. І виступить янгол до них і скаже: «Стрічаю милосердних; назначене вам життя безкінечне серед блаженних, бо ви одним вчинком своїм спокутували гріхи вільні і невільні. Ідіть зо мною!» Ви знаєте, Тадею Петровичу, мабуть, бувають моменти в житті, коли один–однісінький вчинок, приміром, самопожертва на війні, вирішує людську долю на віки–вічні. Ця думка сьогодні вразила мене.
— Можливо. Але що скажуть після смерти Івани Івановичі? Яка доля обтяжених?
— Яка? — роздумує Антон Никандрович. — Якщо не поправляться, — прийдуть після смерти до брами раю і сторож спитає: «Хто скаже за них добре слово?» Серед потойбічних душ розляжеться мертва, в буквальному і метафоричному сенсі, тиша. Тільки привиди горобців, що сидять на кущах, зацвірінькають: «це ми! це ми! Івани Івановичі сипали нам крихти на завіконня». Зменшить апостол страждання грішникам, скажімо, на трильйон еонів, згідно з заповіддю Того, хто «і скоти милує».
Тадей Петрович засміявся в еспаньйолку й чорнокинджальнї вуса. Через секунду загорівся і, заглядаючи в очі співбесідникові, ніби під печатки на книзі, питав:
— Скажіть мені, колего, правду: як на вашу думку, що чекає нас після смерти? Тьма? Ніщо? Згниє тіло, і кінець? Чи інший світ, продовження свідомости в іншій формі? Скажіть, як підказує вам внутрішній голос?
Чуючи жагучий шепіт людини, що спрагнула, мабуть, за ціле життя заглянути в незвісне, Антон Никандрович зрозумів в одну секунду, хто перед ним; від того теплою хвилею облило серце.
— Всьому, — сказав Антон Никандрович, — чим живемо, що бачимо, кінець! Абсолютний і невідворотний. Тільки темрява за границею останнього удару серця.
Жолобовський похмурився. А старий вів далі відповідь: