— Я теж був за контрреволюцію. В одній праці згадав про царство Антихриста; підвели підстаттю і — в Сибір.
Антон Никандрович глянув на гостя з виразом: від долі не втечеш. Спитав:
— Намучились?
— Що? Нареготався! Інші мучились. Слідчі з них тягли зізнання, а вони не відали, що казати. Вчив. Одному дядькові підказав історію: «Вірно, був завербований… весною орав, а приходить із–за кордону переодягнений римський кардинал. Зустрілись біля верби; я спинив коні й поздоровкався; він питає: будеш мені служити? Я подумав–подумав, бачу непоганий чоловік. Посідали під вербою, покурили; я й сказав, що служитиму; виходить: був завербований». Дядька дуже били. Один тесляр підпив і зробив відповідну раму до геніяльного портрета: осикові, ледве обстругані планки, ніби кілки. «Пришили справу». Я порадив сказати на допиті: «Якось опівночі стою в дворі під бузками; чую: шум угорі. Щось погуркотіло і стало надо мною; трохи звик до темноти і розгледів, що то аероплян. Чиркнуло на ньому сірником — хтось закурює; я зразу впізнав Муссоліні. Він закурив і мені кинув папіроску; питає: хочеш бути моїм агентом? — А чого ж, кажу, як добре заплатите. — За це не турбуйся. Вдарили по руках, і діло було зроблене. Муссоліні після цього полетів додому». Ефект від оповідання був надзвичайний. Дві години тесляра відливали в камері. Я й іншим давав поради; остогидло.
— Втекли?
— Випущено. Через північний порт треба було в найкоротший термін постачити для Англії масу високоякісного лісу, щоб дістати валюту. Порт завалений паливом, що заготували концтабірники, їх там загинуло тисяч з двадцять серед болота. Виконати замовлення на експорт неможливо; порт виглядає, як щітка, складена з єгипетських пірамід. А Москва телеграму за телеграмою: терміново! негайно! ударно! Я порадив начальникам: спаліть піраміди; думаю, вплутаю в халепу дурнів. Спалили. Дим стояв до сузір’я Великого Пса. Бахнули телеграму–блискавку в Москву: п’ять мільйонів кубометрів дров спалено; експорт виконано в призначений термін. Що думаєте? Вліплено начальству ордени на груди, мене випущено з похвальною грамотою. Зубами скреготав. Я, здається, вам надокучив?
— Зовсім ні. Тішуся розмовою з вами; ви надзвичайно цікавий чо… чоловік.
Чорт єхидно розтягує тонкоустий, мовби обпалений, рот і роняє:
— Між іншим, Іван Іванович козні кує проти вас. Треба наступати на нього без вагання і на Серпокрила теж. Зчиніть з ними скандал на весь світ. Викличіть одного з них на дуель, наприклад — Серпокрила; побачимо, що буде; зробіть неодмінно, а то з’їдять вас.
— Пробачте, — знизує плечима Антон Никандрович, — буде смішно…
— Не думайте! Вони хитрі, як азійці, але дурні. Я вам скажу: найкращий лік проти глупоти — сміх. Придивіться, кругом ні гумору, ні сатири.
— А журнал «Безвірник»? Вони сміються з надприроднього. От — Іван Іванович: читає антирелігійні лекції, ілюструє їх «чудесами»: оновлює ікони, перетворює воду на вино; доводить, що нічого, крім матерії, нема, нема нічого «святого», то — попівська вигадка. Після доповіді и факультетській залі я підійшов до нього і спитав: «Скажіть, будь ласка, чи можна повторити в сучасних умовах одно чудо, що його, як відомо, безперервно творив Ісус Христос?» — «Ну, що там за чудо?» — грубо відізвався Іван Іванович. Я сказав: «Безперервно являти милосердя до кожного ближнього, що страждає, як до свого рідного брата». — «Ні, тисячу разів, ні! — вигукнув Іван Іванович. — Від такого чуда ми назавжди відмовляємось, бо стоїмо на ґрунті революційного марксизму, науки про нещадну клясову боротьбу». Я подякував за вияснення і пішов додому.
Кисло посміхнувся чорт, видно, з чемности.
— Взагалі, — сказав Антон Никандрович, — вони відкидають думку про існування сил, які стоять над матерією. Доводять, наприклад, що ви — нереальність.
— Я — нереальність?! Свині вони. Без мене не було б і черв’яка, якого Іван Іванович заморює.
— Можливо, захочете купити мою душу, але з вами весело, — признався Антон Никандрович.
— Про душу ви, пробачте, сказали дурницю. Що значить тепер душа? В невід затягнуто континенти. Зрозуміло, якщо по–джентльменськи запропонуєте… Але спеціяльної цілі щодо вас я не ставлю. Вже одне цінне: я розігнав нудоту. Пора йти.
— Підождіть! — затримує його Антон Никандрович. — Одно запитання.
— Прислужусь. Радо.
— Воно здавна мучить душу. Користуючися з нагоди…
Раптом постукало в двері й заскавучало.
— Знаю хто, — промовив чорт, — я не приводив її: сама прийшла — Молоточкіна. Запитання другим разом.
З блиском досади в очах Антон Никандрович відчиняє двері.
ПЕРЕБУДОВУЄТЬСЯ ЛЮДСТВО
Молодиця, що влетіла в кімнату, вбрана в сірий халат; хустка на кучерях — диво кольористики: ніби тисячу веселок розсмикано на ворсинки, щоб виткати її. Спорядження молодиці складалося з відра, ганчірки, швабри, собаки і поганого настрою. Загриміли стільці. Метнулась курява від підмітання; зашуміли води на підлозі, гнані стукотливою шваброю.
Антон Никандрович скам’янів коло груби, в яку впроваджено бляшану трубу від «буржуйки» — рятівниці в зимову пору. А чорт закляк в кутку коло вікна. Що ж до собаки, — з ним творилося казна–що: нюхнувся до старигана і покірно постояв з перехиленою головою, слухаючи, як чухають за вухом; тоді крутнувся до чорта і зразу з несвітським переляком відплигнув і, дзенькнувши коротким скавучанням, стрільнув під ліжко. Став там просто. Задерев’янів. Боявся навіть глянути набік. Фосфорично світив очима перед собою.
— …Нехай не думає, що це так йому й пройде! — вела незалежний монолог Молоточкіна. — Мій батько був предковічний пролетарій і революціонер; згинув, бивши всяку гідру: від Корнілова до Денікіна. А тепер мені хоч умирай… Дев’яносто п’ять карбованців на місяць, — що на них купиш? Двісті п’ятдесят карбованців треба, щоб туфлі справити. Каже: «Держава не може міняти ставок». Не може… А я хіба можу прожити? Не бійся, — тим, що лащаться до профсоюзного комітету, знаходиться, «єдіновременноє пособіє» з фондів. Ми: Катерина Колосочкіна, чесна селянська дівчина, та я, та другі, душимось на старцівські копійки. Знаєм, які діла творяться! На міжнародний жіночий день він доповідь читав, — цілий вечір нудилися, слухали, що то за великі права нам дані. Одбалакав доповідь, а впився дома так, що всі тарілки побив у жінки на голові. Обкривавлена прибігла в студентський гуртожиток. Дівчата до ранку з потилиці одсколки висмикували. Проспавсь, прийшов по неї і такий важний, Іван Іванович. Ще й питає: «Як вам подобалась моя вчорашня доповідь?» Ми з Колосочкіною й вичитали йому… тільки очима кліпав, як індик. А вкінці прохрипів: «Я знаю, Якилина Молоточкіна і Катерина Колосочкіна — відсталий елемент, треба буде придивитись до них, як слід, і зайнятись виховавчою роботою по лінії професійної організації». Вгризатиметься тепер, бо в партійному комітеті його друзяки, випивають разом, — що з ними зробиш?
— Не зважайте на них, — радить Антон Никандрович, — тільки серце мучите собі.
— Я б не зважала, так пече мені їхня неправда, пиляють до крови в печінках. Я винесу відро; будь ласка, тут не ходіть, — іще не витерто.
— Дозвольте, — чемно питає чорт і простягає руку по відро.
— Як вам уже так хочеться, несіть! Знаєте, куди вилити? В раковину; а з крана коло кухні наточити чистої. Чорт виніс відро за двері, а Якилина довідується в старого (чорт усе чує і всміхається під вузенькі вуса, спущені наниз):
— Хто це, такий приємний товариш?
— Знаєте, — мнеться Антон Никандрович, навіть сідає на ліжко, бо стала боліти голова, — це чорт…
— Температуру міряли? — жалісно дивиться Якилина.
— Яку?
— Звичайну, — яку ж… градусником. Скільки сьогодні?
— А–а… — протяг Антон Никандрович, — я вам серйозно кажу, а ви — температуру…
— У вас очі червоні, обличчя бліде, аж зелене. Горе мені з вами!
— Кажу серйозно: це — чорт. Спитайте самі.
— Чи ви мене за дитину вважаєте? — докоряє Молоточкіна. — Я вам раджу, як батькові рідному: прийміть аспірину і ляжте та вкрийтеся… або ні! я вам краще чаю з зіллям скип’ячу. Ось тільки домию. Де він там з відром?