Походжає Іона Іванович по доріжці, струною напнутій між хвірткою і вхідними дверима; поглядає то на дерева, що перебувають у піднесеному стані (можна подумати: повітря стоїть непорушно, а вони самі сходять, буяючи, з місця), то на квітники поглядає… Дана їм доля: в чародійній формі означити глибини нашого серця, але ми надаємо тому небагато значення. Поглядає на квітники, вони легенько хвилюються, пошумлюють разом з деревами, ніжно і тепло світять шовковими очима. До хвіртки підходить господар — у момент, як біля неї з’являється Серпокрил, розхрістаний аж до підгруддя.
— Жду вас, прошу заходити! — відчиняє хвіртку Іона Іванович.
— Ви — жартун… хто сказав, що я прийду?
— А це не вам знати. По траві бачу, з голосу пташиного чую, на вітрі носиться. Ваша голова ще молода.
— Ніби ви старий чоловік… пророк Іона.
— Скажу, а ви смійтесь: мені — п’ятсот літ. Нічого стояти. Прошу в світлицю! Взяв під руку Серпокрила:
— Благовірної нема дома, пішла на базар. Скоро вернеться, тоді й пообідаємо.
Серпокрил посміхається. «Чудний, — думає, — чоловік Іона Іванович: любить дивувати».
Тюльпан реагує на гостя неспокійно. Ворушиться на килимку, гурчить і з запитанням поглядає на господаря.
Той подає йому знак: мовчи! знаю сам, що за людина! Вкладає Тюльпан голову на лапи; очі повні рівного темного блиску.
Пропустивши гостя в кімнату, Іона Іванович зачиняє двері і, як годиться–водиться, запрошує сідати, сам замикає в шухляді книжку з круглого столика.
— Що то за книжка? Покажіть!
— Ах–ха–ха! — заливається Іона Іванович, зробивши громохкий наголос на першому «а» і поступово знизивши голос. — Покажи йому… смішний! Та хто ж тобі, милий розбійничку, наважиться книжку показати!?
Серпокрил бажає приспати недовір’я:
— Не хочете — не настоюю; просто здавалося, що то йога.
— Голубчику! не настоюєте, і прекрасно! — ловить на слові Іона Іванович. — Ви ліпше скажіть, що вас непокоїть; в очах написано: «злий». Так, розбійничку, бачу, посварився з кимсь… та не відводь ти погляду на овечі лужки, дивися прямо в очі. Ну?
Серпокрилові робиться моторошно; він зустрічає зір з двома непорушними плямами голубуватого вогню і знову відводить погляд.
— Бачу й так! — з досадою карбує слова Іона Іванович і сердито, ніби щось кинувши додолу, махає рукою.
— Що ж там видно: глечик меду?
Серпокрил оговтався після першого тривожного почуття і пробує обернути справу на жарт.
— А те видно, нещира душа, що твій останній глечик можуть розбити. Сам, мабуть, знаєш. Ну, так одно тобі скажу: та сама рука, на яку зло маєш, порятує тобі посудину. А! годі хтозна чим журитися! Поговоримо, чоловічку, про новини, про старовини, про всякі всячини. І то треба згадати, що тучі біжать… біжать! Бережись, буйна голово, бо коршуни крячуть. Біда–біда! Ну, годі, розвеселімось! Вернеться Анастасія Андріївна, сядемо за стіл — погомонимо. А правда, дивно, що я говорю, як хуторський знахар?
Серпокрил подивився з–під лоба. Передчуття було недобре, коли слухав Іони Івановича, солідної людини, що не знати з яких причин трусить торохкавками. Хотілося спитати: «Ви окультист чи ні?», — але таке бажання пропало: «Зарегочеться, а правди не скаже; хай йому біс! Помовчу…»
В сінях скавучить пес; тихо тупотить хтось; скриплять двері, напевно, в кухню.
Іона Іванович потирає долоні.
— От і наша господиня, найдорожча наша, світ–Анастасія Андріївна, вернулася.
Ввіходить білява жінка середнього зросту; привітно всміхається, її зуби, стрункі, білі, як перлини, поблискують проти вікна. Очі глибокі та сірі. Високочола і білолиця, справляє враження сільської красуні, що сьогодні наділа городську сукню — синю, з дешевого сатину.
Стіл пересувають на середину кімнати і сідають «підобідувати». Анастасія Андріївна ставить тарілки з кислим молоком і посипає його цукром.
Серпокрил їсть помалу і поглядає на шухляду, куди бородатий сховав книжку. Хитрий Іона Іванович сміється під вуса, питає дружини:
— Що чувати–видати?
— Люди кажуть: скоро війна… газети пишуть про Гітлера, сердечного друга.
Регочеться Іона Іванович:
— Побратими! Чоломкаються, клянуться: вічна дружба!., тиснуть один одного до серця, спочатку делікатно, потім — як слід, і пішли тріщати ребра. Побачили б картину, якби його (показує на Серпокрила) звели з старим професором… що було б, га? — я питаю…
Серпокрил відхиляється від стола, поглядом проколює Лотосова.
— Чого ти, милий чоловічку, тривожишся? То я так собі — на здогад… Мабуть, випадково і влучив. Признайся!
Серпокрил відвертається. Щоб розвіяти неприємний настрій, Анастасія Андріївна повідомляє далі:
— Було аж два вбивства. Якогось юнака зарізано в городському парку, здається, з ревнощів; і доктора Криловського, — кажуть, ніби політика примішана.
— Криловського? Праведника?! О, політики! Яку душу погубили!
Іоні Івановичу очі заволокло сльозами: от–от заридає.
— Ви думали, політика — тільки розмови та папери? — глузує Серпокрил.
— А ви думали, політика — тільки шибениці та спалені села, та німці замість козаків?
— Звідки ви знаєте, що я думаю?
— Мені Тюльпан розказує, він розумніший, ніж політики, що пнуться на кін, і ніж волоцюги, що ждуть: при німцях наступить благодать… Чорта з два!
Тюльпан, почувши згадку про свою скромну особу, дряпнувся в двері. Впустив Іона Іванович улюбленця і кинув йому хліба. Серпокрил вирвався з закляклости, вирішив «відрізати» приятелеві:
— Підождіть, після Европи і нас притиснуть шибеницями; тоді почнемо крутитись. Я готуюся до найгірших можливостей.
— Притиснуть, та не вас! Ви — прудкий, хто вас при держить?.. Ви — як дзиґа: крутиться, крутиться, ниряє, виринає.
Серпокрил вірить. Так сприймають слова гадалок: дурна баба, а дивися, чисту правду скаже!
— Потім, — віщує Лотосов, — скажімо, бомбочки згори; тікає чоловічок до золотої зірочки, а потім зовсім темно, трудно й побачити, що трудно!
Тривога бринить на серці в Серпокрила; він перебиває віщування:
— Окремі люди можуть «крутитись», а народ заженуть у загородку і знов обернуть у скот. Хто війну провадить, той її й годує, — шкуру здирає з населення, як з бика.
— Ваша правда! Муки хресні готуються. А встоїть народ! Ого–го! Народ — це сила; ніхто не зломить. Тисячу літ терпітиме пилку на серці, а скине: в могилу, всякого скине. Розумієш мене, чоловічку?
— Помиляєтесь! Народ звик, щоб на йому їздили. Як нікого нема на спині, сам просить стрічного: сідай! понесу!
— Мізантроп ти немилосердний, чоловічку! А Бог? Де його дім, скажи мені? Не знаєш? Так я скажу де: в душі дім його.